- Супутники… Ракети… А мені ще ж впомку, як ми побачили вперше яроплан,- каже Демидова мати, стара костиста жінка, до якої туляться онуки з обох боків.- На панськім току саме молотили, а він летить… І молотарку спинили, стоїмо, та хрестимось, та все дивимось, як він поволі-поволі по небу пролітає…

- А тепер блись! гурк! - і вже він там, де мороз сизий, хоч на землі в цей час жарота сорок градусів,- аж хвальковито виголошує за сина Горпищенко-чабан.- Мені, чабану, і то дух перехоплює, коли він ото вгору на небо дереться… Стоїш, дивишся, а він поліз і поліз кудись аж на сьоме небо… Росте сила, ростуть швидкості, та тільки чим воно все це скінчиться, сину?

- А тим,- тамує посмішку син,- що літатимем ще швидше. І далі. І вище. Може, навіть зовсім без крил. А крила нам зостануться лише на спомин, як вам брейцара. Або як морякам зостались на спомин від минулих часів паруси.

Чабан лівої руки Демид, контужений з війни і відтоді глухуватий, лупає очима, щось хоче спитати.

- А це правда, Петре, що і кров із шкіри виступає, так тебе тисне на тих швидкостях? - нарешті запитує він.- І що, буває, й непритомніє ваш брат?

- Зі мною не траплялося. Якби трапилось, то з вами тут чарку не пив би,- сказав гість жартома, але після цього тінь якась промайнула по обличчю, ніби згадав щось зовсім не жартливе і для них далеке.- Бувають, звичайно, перевантаги, так тебе вдавлює, аж в очах темніє, а потім… Коли льотчик уже влітався та добре відчуває літак, нічого йому не страшно. Був, правда, у нас один курсант, намучилися з ним: землі боявсь. Йому приземлятись, а він схопиться за ручку і просто сік з неї чавить.

- Ну й що з ним? - спитала тривожливо Корнієва жінка.

- Відчислили.

- Може, й тебе, сину, відчислять? - несамохіть вихопилось у матері.

- Не ті вітри дмуть, щоб відчисляти,- заперечив батько.- Та й чого ради? Молодий, здоровий, тямущий… Я ось на що вже, а й то часом душа тенькне: хоч би раз! Раз хоч би піднятись туди, де й птах ніякий не бував… І ти, стара, гордилася б краще сином, подумай: щодня в небі!