Якось серед білого дня Хоббі прокатався верхи на слоні по Бродвею. Це він торік чотири дні «корчив із себе мільйонера» — вирушив у вагоні «люкс» до Йєллоустонського парку, а звідти приїхав гуртоправом. Хоббі поставив рекорд у грі в бридж — сорок вісім годин. Кожен трамвайний вагоновод знав Хоббі й був із ним мало не на «ти». Серед людей ходили численні дотепи Хоббі — він був зроду жартун і вигадник. Уся Америка реготала з дотепу, який він утнув із приводу авіаційного суперництва між Нью-Йорком та Сан-Франціско. Хоббі взяв участь як пасажир у польоті відомого мільйонера й спортсмена Вандерштіфта, і скрізь, де збиралися натовпи людей, він кидав з висоти восьмисот — тисячі метрів записки, які закликали: «Вилазь сюди, нам треба з тобою побалакати!» Хоббі й сам був у такому захваті від свого жарту, що невтомно повторював його обидва дні, поки вони летіли. А кілька днів тому він знову приголомшив Нью-Йорк незвичайним, настільки ж геніальним, як і простим, проектом: «Нью-Йорк — американська Венеція!» Суть його ось у чому: оскільки земля в діловому кварталі так подорожчала, що купити її вже просто неможливо, то він, Хоббі, пропонував позводити посеред Гудзону, Іст-Ріверу та Нью-Йоркської бухти гігантські хмарочоси — цілі вулиці на бетонних квадрах — і з'єднати їх розвідними мостами, щоб великі океанські судна вільно пропливали між ними. «Геральд» опублікувала захоплюючі малюнки Хоббі, і цей проект зачарував усе місто. Хоббі сам годував цілу ватагу журналістів. День і ніч він докладав зусиль, щоб «подати про себе звістку»,— цей чоловік не міг жити, коли суспільство раз у раз не підтверджувало, що знає про його існування.
Ось хто такий Хоббі. І заразом це був найобдарованіший і найпопулярніший архітектор у Нью-Йорку.
Хоббі урвав розмову з партером і знов обернувся до друзів.
— То що там поробляє маленька Едіт? Розказуй же, Мод! — промовив він, хоч перед цим уже й питав про свою хрещеницю.
Жодне інше запитання не розчулило б Мод так, як це. В ту хвилину вона була від Хоббі «просто в захваті». Мод зашарілась і звела на нього вдячний, замріяний погляд своїх лагідних карих очей.