— Це, зрештою, можна зробити й іншим разом, — відповів Аллан, не виказуючи свого розчарування.

— Принаймні я ганяюся за ним, як чорт, Маку! Він у мене спокою не матиме, ні години! А тепер бувайте, скоро побачимось!

І за мить Хоббі вже виринув з гучним «Хелло!» в сусідній ложі, де сиділи три юні руді леді з матір'ю.

Худорлявий диригент з головою шуліки несподівано знов з'явився за своїм пюпітром, і в литаврах прокинувсь і почав стиха наростати грім. Несміливо вступили фаготи і повели ніжну, сумну мелодію, повторюючи її й посилюючи, поки скрипки її перехопили й поклали на свою мову.

Мод знову віддалася музиці.

А Мак байдуже сидів у кріслі, і груди в нього високо здіймалися від внутрішньої напруги. Як він шкодував тепер, що приїхав сюди! У пропозиції Ллойда зустрітися на коротку розмову в ложі концертної зали не було нічого незвичайного, коли зважити на дивакувату натуру цього багатого чоловіка,— у себе вдома він приймав украй рідко,— і Аллан без вагань погодився. Він ладен був навіть вибачити Ллойдові, якщо той справді занедужав. Однак Аллан вимагав надзвичайної поваги до свого проекту, велич якого часом вражала навіть його самого! З цим проектом,— він працював над ним день і ніч аж п'ять років,— Аллан звірився досі тільки двом людям: Хоббі, що вмів, коли треба, мовчати так само добре, як умів молоти язиком, коли його не зв'язувало слово, а також Ллойдові. Навіть дружині Мак нічого не сказав. Він вважав, що Ллойд повинен прибути до палацу на Медісон-сквер у будь-якому стані, хай навіть рачки! Аллан вважав, що в разі чого Ллойд повинен принаймні попередити його, перенести зустріч на інший день! Коли Ллойд цього не зробив — що ж, він, Аллан, більше не хоче мати справу з цим хворим і примхливим багатієм!