Цілу зиму друзі не бачились, і ця зустріч була особливо радісна. Вони оглядали одне одного з голови до ніг, як великі діти, і кожне бурхливо виявляло задоволення від того, що всі мають прекрасний вигляд. Мод сміялася з елегантних лакованих черевиків Хоббі з носаками із блискучої шкіри,— ті носаки скидалися на ріг носорога,— а Хоббі, мов справжній знавець моди, висловлював свою думку про костюм Мод та новий Маків фрак. Як і щоразу, коли друзі довго не бачились, вони навперебій закидали одне одного десятками коротких запитань і так само коротко на них відповідали, ні на чому детально не спиняючись. З Хоббі, як завжди, за цей час сталося багато найдивовижніших і найнеймовірніших пригод, і він починав розповідати то про одну, то про іншу. Потім мова зайшла про концерт, про останні події та спільних знайомих.

— А до речі, вам подобається концертна зала? — запитав Хоббі й тріумфально всміхнувся, знаючи, що скажуть у відповідь друзі.

Мак і Мод похвали не пошкодували. Все тут викликало у них захват.

— А вестибюль?

— Grand

— Тільки зала, як на мене, надто розкішна,— зауважила Мод.— Хотілося б, щоб вона була затишніша.

Архітектор доброзичливо всміхнувся:

— Ну звісно, Мод! Ти мала б рацію, якби люди приходили сюди слухати музику. Та про це вони й не думають! Люди приходять сюди для того, щоб чим-небудь позахоплюватись та щоб ними позахоплювались. Консорціум так і сказав: «Створіть нам феєрію, Хоббі. Зала має затьмарити все, що було досі!»

Аллан розумів Хоббі. Та що вражало його в цій залі насамперед, то це не її декоративний блиск, а смілива конструкція вільно завислого кільця лож.