— Вилазьмо, — сказав Трейвіс.

Це була та сама кімната, яку вони полишили. Але… не така, як того разу. Той самий чоловік сидів за тим самим столом. Але… той самий чоловік сидів за тим самим столом якось не так. Трейвис швидко роздивився навкруги.

— Все нормально? — різко спитав він.

— Чудово! Ласкаво просимо додому!

Але Трейвіс не розслаблявся. Він наче дивився кудись крізь високо розташоване вікно.

— Окей, Екельсе, іди геть і більше не повертайся.

Екельс не рухався.

— Чуєш? — сказав Трейвіс. — На що вирячився?

Екельс стояв і нюхав повітря. В повітрі було щось таке, якась хімічна домішка, надто тонка, така слабка, що годі й помітити, якби слабкий зойк підсвідомого відчуття не попередив його. Кольори — білий, сірий, синій, помаранчевий, на стінах, не меблях, у небесах за вікном, де… де… І ось відчуття окреслилось, і тіло охопила судома. Руки затремтіли. Він стояв, усмоктуючи цю незвичність всіма порами тіла. Десь хтось наче кричав таких високим свистом, який хіба що собака почує. І тіло кричало тишею у відповідь. За межами кімнати, за стіною, за тим чоловіком, який вже не був тим самим чоловіком, що сидів колись за столом, і вже певно, що не за тим самим столом… там був цілий світ з вулицями й людьми. Що це тепер був за світ, ніхто не міг би сказати. Він майже відчував, як всі вони рухаються там, за стінами, немов численні шахові фігури під сухим вітром.

Але перед очима перед усе був напис, намальований на стіні офісу, той самий, що він його прочитав сьогодні, коли вперше ввійшов до кімнати. І цей напис дещо змінився:

Екельс відчув, як осідає в крісло. Ніби навіжений, він намацав рукою отой товстий слиз на підошві. Тремтячи, підніс він до очей грудку бруду.