— Звідки це відомо? — кричав Трейвіс. — Нам ні про що не відомо! Все це вилами по воді написано. Забирайся геть, Екельсе!

Екельс намацав щось у кишені сорочки.

— Я за все заплачу! Сто тисяч доларів!

Трейвіс люто глянув на Екельсову чекову книжку і плюнув.

— Йди туди. Тварюка лежить біля Стежини. Засунеш руки по самісінькі лікті їй у рота. Потім можеш повертатися до нас.

— Але навіщо?!

— Тварюка мертва, блазню. Але кулі не можна залишати. Вони не належать минулому і можуть усе змінити. На тобі ножа, відкопай їх!

Джунглі знов ожили, наповнилися дрижанням і пташиними зойками. Екельс повільно обернувся, оглядаючи ту гору первобутніх тельбухів, пагорок кошмару й жаху. Лиш після тривалої паузи він наче сновида почовгав по Стежині.

За п’ять хвилин він повернувся, тремтячи, з руками мокрими й червоними до ліктів. Руки його були стиснуті і в кожній він тримав по декілька куль. Потім він упав, і лежав там, де впав, не ворушачись.

— Не треба було таке з ним робити, — сказав Лесперенс.

— Не треба? Про це ще зарано казати, — Трейвіс штовхнув нерухоме тіло. — Живий.

Наступного разу він не схоче грати в мисливця. Добре, — він втомлено показав Лесперенсу великого пальця, — вмикай. Поїхали додому.

1492. 1776. 1812.

Вони вмили руки й обличчя. Перевдягли задубілі сорочки й штани. Екельс вже був на ногах, але не розмовляв. Трейвіс розлючено споглядав за ним хвилин зо десять.

— Не дивіться на мене, — скрикував Екельс. — Я нічого не зробив!

— Хто зна, хто зна…

— Лише зійшов зі Стежини, це й усе, вступив у якусь багнюку. Чи ви хочете, щоб я впав навколішки й покаявся?

— Може, це було б доречно. Попереджаю, Екельсе, я міг би тебе убити. Рушниця в мене завжди напоготові.

— Я невинний! Я нічого не зробив!

1999. 2000. 2055.

Машина зупинилася.