Або ж можемо міняти лише дуже слабо. Тутешня мертва миша викличе дисбаланс у царстві комах в майбутньому, пізніше — диспропорції популяцій, далі — погані врожаї, депресію, голодомор, врешті може змінити суспільний характер у деяких країнах. Або щось дрібніше за це. Можливо, тихе дихання, шепотіння, волосся, підхоплене вітром, дуже мала зміна, яку ви навіть не побачите, допоки не придивлятиметеся. Хто зна? Хто насправді може це знати? Ми не знаємо, ми можемо лише здогадуватися. Але допоки ми не знатимемо напевно, що справді здатне спричинити наше втручання в час — гучне ревіння чи слабкий шурхіт в історії, ми повинні бути обережними. Ця Машина, ця Стежина, ваш одяг і ваші тіла було, як ви знаєте, стерилізовано перед початком подорожі. Ми вдягаємо ці кисневі шоломи, щоб не пустити наші бактерії в цю прадавню атмосферу.

— А як ми дізнаємося, в яку тварину стріляти?

— Їх позначено червоною фарбою, — відповів Трейвіс. — Сьогодні, перед подорожжю, ми відправили Лесперенса сюди в Машині. Він прибув у цю саму еру й простежив за деякими тваринами.

— Вивчав їх?

— Авжеж, — сказав Лесперенс. — Я прослідкував за ними протягом усього їхнього існування, занотовуючи, які з них жили якнайдовше. Таких дуже небагато. Як часто вони парувалися. Не часто. Життя коротке. Коли я бачу, що одне з них гине під падаючим деревом, а друге тоне в смоляній ямі, я занотовую точну годину, хвилину й секунду. Стріляю фарбовим зарядом. Він залишає червону пляму на боці тварини. Не побачити її неможливо. Потім я узгоджую наше прибуття до минулого так, щоб зустріти страховисько не пізніше ніж за дві хвилини до того, як воно загине саме по собі. Таким чином, ми вбиваємо лише тих тварин, в яких і так не було шансів, і які не мали б паруватися знову. Бачите, які ми обережні?

— Але якщо цього ранку ви поверталися в часі, — жваво запитав Екельс, — ви мали наштовхнутися на нас, на наше сафарі! Як все воно скінчилося? Вдало? Чи всі ми залишилися живими?