Трейвіс і Лесперенс перезирнулися.

— Це був би парадокс, — відповів останній. — Час не дозволяє такого безладу, щоб людина зустріла сама себе. Якщо таке трапляється, час відступає. Як літак, який потрапляє в повітряну яму. Ви відчули, як Машина підскочила перед тим, як ми зупинилися? Це ми проходили повз нас самих, які вже були на шляху в майбутнє. Ми нічого не побачили. Неможливо сказати, чи була експедиція вдалою, чи вполювали ми те страховисько, чи всі ми, включно з вами, пане Екельсе, залишилися живими.

Екельс мляво посміхнувся.

— Все, годі, — різко сказав Трейвіс. — Підіймаймося!

Вони приготувалися залишити Машину.

Джунглі були високі, джунглі були просторі, і джунглями був увесь цей світ завжди й назавжди. Чи то звуки музики, чи то звуки літаючих наметів наповнювали небеса: то були птеродактилі, що парили, простягши схожі на тенти сірі крила — велетенські кажани з якогось марення, нічної гарячки.

Екельс, балансуючи на вузькій Стежині, жартома навів рушницю.

— Припиніть! — сказав Трейвіс. — Щоб вас… Навіть задля розваги не наводьте! Якщо рушниця вистрілить…

Екельс почервонів.

— Ну, і де ж наш тиранозавр?

Лесперенс подивився на годинника.

— Просто попереду. Ми перетнемо його шлях за шістдесят секунд. Роздивляйтеся, доки не побачите червону фарбу! Не стріляйте, поки ми не скажемо. І залишайтеся на Стежині. Чуєте? Залишайтеся на Стежині!

Вони рушили вперед назустріч ранковому вітрові.

— Дивно, — промурмотів Екельс. — Десь там у майбутньому, за шістдесят мільйонів років, день виборів уже позаду. Кейт — президент. Усі святкують. І ось, наче втрачено ці мільйони років, і нічого цього немає. Ті речі, про які ми хвилювалися протягом місяців, ба навіть ціле життя, ще не розпочалися, і про них ніхто навіть гадки не має.

— Усім зняти запобіжники! — Наказав Трейвіс. — Екельсе, ви стріляєте першим. Другий — Біллінґс, третій — Крамер.