— А, і ти тут, пташеня! От і добре. Мчи зараз же додому. Розумію, розумію, тобі не терпиться знати розгадку, але я, дівчинко, не встиг відправити пошту, а там є термінові справи. Прошу тебе… Та й ми тут засядемо, мабуть, надовго.

Сой, благально глянувши на Юліса, рушила до виходу. Навздогін кинувся Пен.

— Хвилинку! Одну хвилинку! Зовсім забув — це ж для тебе я випрохав у Кара. Він тільки сьогодні повернувся з Енкри. І дивись, що він привіз…

Юнак простягнув Сой букет небачених квітів. З довгастих, схожих на вази, чашечок, ніжно-рожевий колір яких знизу поступово густішав аж до криваво-червоного на вінцях, наче клубочився дим, синій-синій і водночас прозорий, такий прозорий, що крізь пелюстки просвічувалися навколишні предмети. Власне, пелюсток у звичному розумінні цього слова не було, вони скоріше скидалися на клубки диму з тоненьким грайливим язичком угорі.

І Юліс відчув прикрість, що не він привіз з далекої Енкри цей чудовий подарунок своїй русалці. Бо тільки русалка могла мати такі чарівні квіти,

Це було схоже на якусь гру. Невеличкі ракетки стартували з космодрому через кожні десять хвилин. Вони наче гналися одна за одною — меткі білосніжні стріли. А по той бік озера, такою ж безперервною низкою, сідали. Пошматовані хмари то поглинали їх у своїх чорних надрах, то знову випльовували на закварцьовану долину узбережжя. Десь там, у глибині неба, схованого хмарами, над Савією плавав “СП-6” — гігантський космопорт для трансгалактичних зорельотів. Саме туди й мчали маленькі вантажники, поспішаючи спорядити в далеку путь двох старших братів. Кораблі стояли на швартових, націливши у безвість локатори, мовчазно стежили очима холодних ілюмінаторів, як до відчинених навстіж люків механічна рука крана підносить завмерлі ракети з вантажем.