Однією з цих ракет Пен повернувся на Савію. Він був так захоплений підготовкою до польоту і заглиблений у свої думки, що, побачивши в орнітоптері Сой, анісікілечки не здивувався.

— Ти не заздриш мені? — весело спитав Пен замість привітання.

— Чому я маю тобі заздрити?

— Дивачка, — знизав плечима Пен. — Адже я лечу. Розумієш? Ле-чу! Ти тільки подумай — скільки романтики! Це ж не просто розвідка. Ми йдемо на розшуки.

Сой похитала головою, скоса позираючи на блискуче плесо озера, що втопило у своїх хвилях одразу аж два сонця.

— Юліс розповідав мені. Боюсь, що це буде нелегко.

— Нелегко? — вигукнув Пен. — Ти, дівчинко, висловлюєшся не зовсім точно. Це буде неуявно важко! Хоч ми й запеленгували сигнали, але ж відстань космічна, і кут був занадто малий, щоб говорити про якусь точність. Через два дні ми вирушаємо, обидва зорельоти на шостому вже майже готові. Залишились дрібниці.

— Я теж просилася. Діо не дозволив. Він сказав… він сказав, що я там буду зайва… Це правда, що сигнали належать землянам?

— Інакше ключ, можливо, й не дався б нам у руки. Принаймні, не так швидко. Невідомий не назвав себе або ж ми не все прийняли, та Юліс згадав, що саме в тому районі зник безвісти їхній зореліт “Аргонавт”, його повів дуже молодий капітан, батько капітана “Серпа”. Тебе, мабуть, дивує, чому він вдався до такої стародавньої системи, та, бачиш, дівчинко, у Космосі всяке буває. Хтозна, може у нього під руками більш нічого не лишилось. Єдиний вихід — найпростіші імпульси…

Вдалині, осяяні перехресним промінням, палахкотіли дахи столиці. Орнітоптер, плавко, мов справжній живий пта% помахуючи крилами, клюнув носом і стрімко шугнув униз.

— Навіщо два зорельоти? Дубляж?

— Ну, це не так уже й важко здогадатись, — буркнув Пен, шукаючи в кишенях свого нейрографа. — Куди я його подів? От лишенько… Один з них призначений для землян. Певно ж, вони захочуть повернутися додому, як ти гадаєш? На випадок удачі, з ними полетять і двоє наших.