В басейні хлюпнула хвиля. З води виходила дівчина. В яскраво-мідному волоссі, що віялом спадало їй через плече аж до колін, спалахували світлячками крапельки води. Вона зовсім не соромилася своєї наготи — тут, у саду Діо, зараз, крім Юліса, ніхто не міг її побачити.

Юліс кинувся навстріч:

— О Сой! Якби люди раптом забули, що таке краса, їм досить було б глянути на тебе…

Маринова блакить майнула у її великих, надміру великих, як на земні поняття, очах, ледь помітно здригнулися ніздрі тонкого носа.

— Ти перебільшуєш, любий.

Юліс заквітчав її голову вінком.

— Так колись робили наші предки.

Сой схилила голову над дзеркальною поверхнею басейну.

— Дякую. Це справді гарно.

Вони стояли, взявшись за руки, — юна савіянка і хлопець з далекої планети Земля. Неуявно довгим був шлях до їхньої зустрічі. В існуванні матерії це була мить, а для людей — вічність. Вмирали покоління, на зміну їм приходили нові. Єдина естафета, що не мала початку і ніколи не матиме кінця. Жорстокість не хотіла поступитися добру, а темрява — світлу. І все ж краса і розум перемогли у цій титанічній битві. Вони просто не мали права не перемогти — інакше Юліс і Сой ніколи б не зустрілись.

Два невеликих сонця швидко котилися у них над головами. А небо було синє-синє і зовсім безхмарне.

— Ну, русалко, вибач. Мене Пен прохав зайти у якійсь невідкладній справі.

Зеленкуватий відблиск в очах Сой змінився фіолетовим. Юліс уже розумівся на цих відтінках. Кожна зміна настрою у савіян викликала відповідне забарвлення зіниць. Фіолетовий колір означав смуток.

Юліс швидко вдягнувся, прощально махнув рукою і подався до кубічної пластмасової будівлі, дахи якої палахкотіли під перехресним промінням.

Русалка… Він згадав, як Сой допитувалася, що таке русалка. Пояснював довго і плутано. Вона так і не зрозуміла, гадаючи, що це дівчина, яку Юліс покинув на далекій Землі.