Худорлявий, завжди заклопотаний Пен чекав його з нетерпінням.

— Нарешті! — зраділо вигукнув він. — Ходім, я дуже поспішаю.

Вони спустилися східцями до крихітного майданчика, де стояв орнітоптер.

Пен подобався Юлісу своєю невгамовною вдачею. Цей юнак, — а втім, як на земні поняття, йому було вже за тридцять, — здається, не відав, що таке втома. Юліс ще ніколи не бачив його десь на відпочинку. Навіть у перші дні перебування Юліса на Савіі, коли Пену доручили бути його гідом, він частенько забував про свого підшефного і заглиблювався у якісь підрахунки. На цей випадок він не розлучався з нейрографом.

Ось і тепер, як тільки вони сіли в кабіну, Пен мерщій натягнув на голову чудернацьку шапочку і поклав перед собою свого кишенькового секретаря.

— Якби можна було красти час, я, мабуть, став би злодієм…

— Може, ти все ж таки скажеш, куди й для чого ми летимо? — поцікавився Юліс.

— Хіба я й досі не казав? — щиро здивувався Пен. — Пробач. Ми прийняли сигнали. Не розумієш? З Космосу… Ні, не сьогодні, ось уже кілька місяців чуємо щодня…

— Он як! — скрикнув Юліс. — Ви розшифрували їх?

— В тім-то й річ, що ні. Ми б’ємося над цією загадкою стільки часу — і ніякісінького пуття.

Орнітоптер плавно опустився поблизу велетенського радіотелескопа. Білосніжна тарілка досягала в діаметрі не менше як сто метрів, металеве мереживо башти глибоко занурювалося в небо. Побіля підніжжя стояв будиночок, який нагадав Юлісу бачену колись у старовинних фільмах казахську юрту. Як і у всіх будівлях савіян, у ньому не було ні вікон, ні дверей. Пластмасові стіни були прозорі лише зсередини. Як тільки Пен і Юліс наблизилися впритул до них, стіни розсунулися, пропускаючи людей в приміщення.

Навколо столу, на якому стояв круговий відеофон, сиділо кілька чоловік. Юліс знав одного Діо, батька Сой, решта були незнайомі…