Все це сталося так швидко, що нікому й у голову не стукнуло спитати Чужого, де він взяв блискавку і хто ж він насправді, коли вміє нею орудувати. Тільки вдома насмілився мій пращур. Чужий не зрозумів або ж удав, що не зрозумів запитання. Відмовився від їжі й сидів, схилившись над священним папірусом жерця. Він не знав, що над його головою вже збирається гроза. Вождь не прощав образи. Прийшли вночі воїни і зв’язали сонного Чужого міцними воловими жилами, його не вбили одразу, бо жрець напо/іг на урочистій страті. Тим-то чужинця приволокли до жертовника і кинули до ранку просто неба.

Всі спали, не спав тільки мій пращур. Йому було шкода Чужого, свого рятівника. І пращур зважився — потайки підповз до жертовника і перерізав волові жили.

Вождь страшенно лютував, коли вранці довідався про втечу. Він поклявся, що віддасть дочку, лише за того, хто знайде втікача живого або мертвого, а Чужого проголосив боягузом. Всі, звичайно, знали, що Чужий не боягуз — хіба боягуз переміг би плямистого когра? Але про юну доньку вождя мріяв не один молодий воїн, і з першим промінням сонця навздогін втікачеві вирушив загін сміливців.

Вони повернулися через багато днів, ці воїни, пошуки були марними, а те, що розказали вони, було схоже на казку.

Воїни дуже скоро наздогнали Чужого і довго переслідували, все далі заглиблюючись у гори. їм мало не вдалося схопити втікача, коли він, знесилений, лежав долілиць і пив воду з озерця, на березі якого росли велетенські сосни. Щось застерегло Чужого від небезпеки, бо він миттю схопився, і знов, як тоді у селищі, в його руках спалахнула блискавка. Із страшним гуркотом, наче стесані мечем циклопа, сосни повалилися на скелі, мало не подавивши воїнів. Чужий стрибнув з високого урвища і, мабуть, дуже забився, бо довго лежав нерухомо. Але ніхто вже не наважувався наблизитися до нього. Потім він все ж таки звівся й пішов похитуючись углиб ущелини, а воїни слідом за ним.