— Хто ти? Навіщо ти удавав, ніби не знаєш касозької мови?

Чужий сказав, що він прилетів з неба, мови й справді не знав, а за вчорашній день навчився.

Вождь розгнівався на таку відповідь, але він був мудрий вождь і не хотів, щоб хто-небудь міг закинути йому несправедливість.

— Ну що ж, коли ти справді прилетів, — глузливо сказав він, — то покажи мені, як ти літаєш.

Чужий почав говорити щось незрозуміле, показував на небо, на гори, і тоді вождь зробив воїнам знак. Виконати наказ вони не встигли, бо саме в цю хвилину в селищі зчинився переполох. Верещали діти, жінки, воїни кидали мечі й списи і щодуху втікали — ніхто ще ніколи не міг перемогти страшного звіра, який гігантськими стрибками мчав по вулиці і крутив на всі боки червоною пащекою. Це був плямистий когра

Жреця — як вітром здуло, він навіть упустив папірус. Вождь сполотнів, а мій пращур кинувся навперейми і метнув спис. Спис застряв у густій шерсті, страшні лапи потрощили його на друзки, пазури майнули над головою мого пращура. Він так розгубився, що навіть не втікав. І тоді вперед виступив Чужий, щось вигукнув, і в його руках спалахнула блискавка. Жахливий рев кинув людей у піт, але це вже був гук смерті — когра важкою брилою гепнувся на землю.

Довго ніхто не вірив у його смерть, аж поки Чужий не наступив на пащу ногою. Тоді вождь наказав сурмити в сурми і привселюдно оголосив, що Чужий — великий воїн і що він, вождь, віддає за нього свою дочку. Народ схвально загомонів, після пережитого страху всіх охопила радість, та й весілля обіцяло неабиякий бенкет.

Чужий вдячно схилив голову перед вождем і… відмовився. Зойк, наче осінній вітер, пролетів по натовпу. Це було неймовірно. Вождь, сам вождь пропонував свою доньку в нагороду якомусь нетязі-воїнові, а той відмовлявся. Такого ще не було.

Вождь розгнівався, він не міг знести образи. Якби не туша мертвого когра перед очима, він наказав би негайно відрубати голову зухвалому чужинцеві. Та вождь довів ще раз свою мудрість: розпорядився оббілувати тушу і відпустити людей по домівках.