Почулося хропіння, яке аж ніяк не могло ввести мене в оману. Я добре знав, що Сашко й не думає спати. Справді, хропіння як почалося, так само раптово й припинилося.

— А що, ти кудись їдеш?

У голосі не було й натяку на сон.

— В Ущелину синіх туманів.

— Щастить же декому, а я вже півтора місяця на етикетках. Бісів професор, мабуть, здогадався про “червону голову”…

Одне слово, примирення відбулося, і на світанні, коли під вікнами тутукнула машина, ми все ще лаяли Теренція на всі лади і обзивали недолугим істориком, бо хіба справжній історик випустив би з рук таку нагоду? Може, Дангур знав більше, ніж розказав Святославу?

Мені здалося, що я заснув ще до того, як вмостився під брезентовим дашком замурзаного “газика”, а коли прокинувся, сонце вже збиралося полуднувати, наша вертлява машина нанизувала петлі, піднімаючись у гори. Хоч я сидів у шофера за спиною, він одразу ж помітив, що я прокинувся, і обернувся. Зуби його блиснули в усмішці.

— Я думав, тільки наш брат може заснути в таку гойданку! Вперше у цих краях? — Либонь, шоферові набридло півдня везти сонного пасажира і тепер йому не терпілось надолужити прогаяне: — До Арчли ще п’ять або шість буде, тільки ж ми не поїдемо в правління. Шалва Андрійович сказав: вези прямо на парники.

“Газик” обігнув гостроверху, наче покрапану рудою фарбою, скелю, і моїм очам відкрилися приземкуваті будівлі уздовж вузької звивистої долини. В центрі долини виблискувала під сонцем річечка, — щоб перестрибнути, і розганятись не треба. Там дзеленчав дзвіночок, паслися вівці.

Машина спинилась біля котеджу. Здається, це було єдине житло в долині. Принаймні, іншого я не помітив. Будиночок нічим не був огороджений і взагалі справляв таке враження, ніби ще вчора його тут не було, а оце вночі хтось приніс і поставив.

На мій стукіт двері одразу ж відчинив стрункий хлопчина. В передпокої було темнувато, і знадвору я не розгледів його обличчя.