— О, я знаю, ви геолог!

— Цілком можливо, — сказав я несподіваним для самого себе басом. — Мені потрібен Сандро Катіані, завідуючий парниковим господарством. Мабуть, це не ви?

— Ні, не я, це мій тато. — Хлопчина стримував сміх. — Заверніть за ріг, ліворуч, він там. Чи, може, гукнути?

Я буркнув щось не дуже ввічливе і пішов шукати господаря. Він і справді сидів за своїм котеджем під парусиновим грибком, щось майстрував. В зубах його стриміла довжелезна люлька. Копиця густого волосся, кошлаті брови, коротко підстрижені вуса — все було чорне, як крило ворона. Побачивши мене, Сандро мовчки відклав убік інструмент і люльку, витер об фартух руки. Ми познайомилися.

Все, що він розповів мені, я вже знав від Кайдаша Взимку колгоспні парники обігрівалися гарячим джерелом, а воно ні з того, ні з сього раптом висохло. Тепер не біда, але ж зима не за горами, шкода, якщо парники доведеться закривати: вони давали неабиякий прибуток. Сандро думав, що обвал, ходив аж до Ущелини синіх туманів. Та ні обвалу не знайшов, ні джерела, ні навіть туману. Раніше в ущелину і з ліхтарем було не поткнешся. На лихо, ще й ногу вивихнув.

Я шкодував, що не довідався на сейсмічній станції, чи не було за останній тиждень підземних землетрусів, хоча б невеличких поштовхів.

— Звідси подзвонити можна?

— Найближчий телефон в Арчли. Давайте, мабуть, пообідаємо, а потім побачимо, що робити далі.

Я хотів відмовитися, але передумав. Хтось казав мені, що верховинці страшенно ображаються, коли нехтують їх гостинністю. Не менш, мабуть, образився б і мій шлунок, бо за дорогу я дуже зголоднів.

Проклинаючи хвору ногу, Сандро пошкутильгав до хати і невдовзі повернувся, везучи поперед себе низенький столик на коліщатах. На столику був кухоль с кислим вином, шмат бринзи, овеча грудинка і цебрик з залитим холодною водою виноградом.