Мабуть, і людина не зуміла б так відшліфувати каміння, як це зробила вода. Іноді скелі збігалися, тоді доводилося ступати на слизьке дно, і я сушив голову, як у таких випадках годиться: йти самому вперед чи, може, проп/скати дівчину. Дуже скоро я пожалкував, що взяв з собою рюкзак. На розвідку можна було б сходити і без нього. Тим-то я зрадів, коли Тіна несподівано всілася верхи на білий, зернистий, наче з солі, валун.

— Перепочинемо?

Стояла тиша, ні вітру, ні шелесту. Щоправда, і шелестіти тут було нічому — голі скелі, лиш подекуди вкриті жухлою травичкою. Високо в небі безшумно кружляв орел.

— Ви не розгнівалися на мене за ту розмову через поріг?

Дівчина приснула в кулачок.

— Я ж бачу, що ви не з тих, як їх… індиків.

— Індиків?

— Еге ж, індиків, — з задоволенням повторила Тіна. — Приїздив до нас торік один такий індик. — “Я бальнеолог… Хто дозволив таку воду в парники?”. Набундючився, сміх та й годі. Тато каже: “Але ж ніхто й не забороняв!” Він тоді подивився скоса і белькоче: “Відсутність заборони ще не означає дозвіл. Ясно?”.

— Ну, і чим же скінчилося?

— А нічим. Взяв аналізи, поїхав, і ні слуху, ні духу… А як вас звати?

— Сергій.

— Сергій. Серго… Що ж, годиться.

— Для чого годиться? — сторопів я.

— Ні для чого, просто так, годиться і все.

— Й на тому спасибі…

Я вже встиг трохи придивитися до Тіни і мусив визнати, що хлоп’яча зачіска їй до лиця. Коли вона всміхалася, брови якось кумедно підстрибували, а між верхніми зубами світилася щербинка. Незабаром я вже знав, що її маму замучили фашисти в сорок другому, що вона вчиться в інституті, а на літо приїхала до батька. А на те літо й зовсім повернеться додому, бо вчитися її посилав колгосп. Як візьметься до діла, то Шалва Андрійович не знатиме, куди й дівати овочі, бо хіба ж то зараз парники? Так, одна назва, все робиться абияк, без науки — батько ж ніде не вчився. А оце зараз іде в Ласхі тітку провідати…