За обідом Сандро мовчав. Оскільки я не знав тутешніх звичаїв, то мовчав і я, аж поки мій погляд випадково не впав на рожевий камінчик, що виднів з-під кинутого на землю фартуха. Я одразу ж забув не тільки про звичаї, а й про елементарну чемність.

— Гейзерит?! Де ви його взяли?

— Подобається? Душевний камінь. — Він так і сказав: душевний. — Там, в ущелині, надибав. І от… бавлюся.

Сандро соромливо підняв запорошений фартух, і я побачив шматки гейзериту, а серед них квітку. Це була квітка чарівної краси, мистецьки виточена з ніжно-рожевого каменю. Кожна пелюсточка, кожна жилочка були як живі, мені здалося, що у серцевині я забачив крапельки роси. Квітка не скидалася на жодну з відомих мені в житті, і все ж вона була дивовижно гарна, наче з якоїсь казки.

Я потис руку Сандро і, либонь, цим збентежив його остаточно, бо він одразу ж вихилив кухоль до дна.

— То як? Може, завтра? Не горить…

— Чого ж завтра? До вечора ще далеко, — сказав н. Чи кам’яна квітка подіяла на мене, чи, може, випите

вино, але я відчував потребу діяти негайно В ту хвилину я менш за все думав про джерело, мене хвилював гейзерит. Мабуть, в Ущелині синіх туманів колись був гейзер, це було цікаво.

— Жаль, я не можу з вами піти, — сказав Сандро. — Клята нога… Але я знайду вам супутника. Ті-іно-о!

Можете уявити моє становище, коли на його голос прибіг хлопець, той самий хлопець, з яким я так поважно розмовляв у передпокої і який виявився дівчиною. Добре, що Сандро дивився на неї, а не на мене, бо я ладен був провалитися крізь землю. Дівчина була в блузі з відкладним комірцем і спортивних штанях, та й підстрижена по-хлоп’ячому, не дивно, що я й переплутав.

— Моя донька, — сказав Сандро. — Вона збирається в Ласхі. Тіно, товариш геолог хоче йти в ущелину. Вам по дорозі.

Отак вийшло, що невдовзі ми вже прямували вдвох уздовж річища. Задля порядку я почав свій маршрут від крихітного штучного озерця, звідки взимку гаряча вода подавалася трубами в парники, а влітку стікала в річку.