— Сеанс… Прийом.

Мабуть, його слова пролунали незвично сухо, він встиг помітити, як здивовано злетіли вгору брови на екрані й поспішив перейти на радіозв’язок. Він знав, що Ляна буде ображена, бо кожен сеанс, коли їх чергування збігалися, був не просто сеанс, а побачення. Поки “Статотрон” записував зведення, вони дивилися одне на одного усміхнені, душею усміхнені й мовчазні. Приватні розмови суворо заборонялися.

— Андрію Григоровичу, я…

Вони не помітили, як увійшов Мунтян.

— От і добре, Саню, ти, як завжди… як завжди, — тихо сказав Горбунов, пильно вдивляючись у долоню фізика. На долоні лежав холодний кристал. Там все-все… У такій крихті! Зараз він почує… А що, власне, він може почути? Хіба він не знає? Не знає лише причини, обставин, подробиць, а що таке імпульс в тисячу двісті мегаджин, він знає добре… І ці хлопці теж знають, і не лізуть в душу з співчуттям. Бо це ні до чого… А послухати він послухає, до єдиного слова.

— Я кажу, Саню. що ти, як завжди, швидко справився. Почнімо?

Поки Мунтян закладає кристал в непоказний рогатий диск, до якого з чиєїсь легкої руки прилипло ім’я “Оракул”, він слухає, як цокають хронометри. Секунда… секунда… секунда… секунда… Як швидко вони біжать! Занадто. Зрештою, людина сама поділила своє життя на роки и секунди, їй це конче було потрібно. А для чого?.. Спокійніше, Андрію, здається, у тебе плутаються думки… Ага, ось, нарешті, й куранти. Дивак Мунтян — куранти для великої аудиторії, а зараз навіщо вони?

— Люди!

Голос пролунав, як грім, рука Мунтяна потяглася, щоб притишити, і зупинилась на півдорозі. Вони одразу впізнали цей голос, хоч і не чули його ось уже стільки років.

— Вас вітає екіпаж “Антея”! Я поспішаю, у нас залишилося зовсім мало часу. Ми зробили все, що могли. Зореліт падає на досі невідоме тіло неймовірної магнітної сили. Ми могли б уникнути небезпеки, якби знали, що неспроможні будемо її подолати. Не судіть нас суворо за те, що ми жадали розгадати таємницю.