З працівниками лабораторії Майкл познайомився тільки у вертольоті, коли вони вилетіли на острів. Безпосереднім помічником його виявився смаглявий молодик з широко розставленими банькуватими очима. Балакучий, аж занадто.

— Мітчел, хлопець на всі сто, — так відрекомендувався він збентеженому Майклу і всю дорогу вже не закривав рота, без найменшої послідовності перестрибуючи в розмові з одного на друге.

Двоє інших, якраз навпаки, були мовчунами. Кістлявий радист палив цигарку за цигаркою, а кухар з таким неприродно рудим чубом, що мимоволі хотілося посмикати — чи він часом не приклеєний? — всю дорогу куняв.

Десь на захід сонця, коли Майкла почало вже нудити, вертольот приглушив мотори і плавно пірнув униз.

Острівець був крихітним шматком землі серед безмежного океану, і, якби не два дерев’яних будиночки в тіні кокосових пальм, можна було б подумати, що людська нога ще ніколи не ступала на ці скелі.

— Прощай цивілізація! — весело сказаз Мітчел, як тільки двері відчинилися і в кабіну хлинуло солоне, океанське повітря. — Тепер ми Робінзони.

Поки вивантажували контейнери з обладнанням для лабораторії, ящики з продуктами, металеві вольєри з мишами й пацюками, звечоріло. Пацюки піднімали вгору гострі мордочки і принюхувались…

А потім повільно, мов би нехотя, попливли дні на острові. Сонце народжувалось і вмирало в океані.. Вітри, скільки б не крутились, дули з океану. В яке б вікно не виглянув, перед очима був океан. Один він і більш нічого.

Майкла переслідувало враження, що острівець пливе. Хтозна куди, але пливе, як покинутий напризволяще корабель. І тоді його ще більше гнітила самотність, загубленість, і він уже радів балакучості Мітчела й ловив його базікання, як цілющі ліки.

Вибір продуктів був обмежений. Рудий кухар із шкіри ліз, аби запропонувати на обід якусь витівку для своїх “діток”. Бувало, “дітки” кривилися за столом, ковтаючи ці “витівки”, зате він сам блаженно прицмокував і так уминав, що на це не можна було дивитися без сміху.