Радист здебільша відсиджувався в рубці або ж спав у своїй кімнаті. Раз на тиждень він відстукував на континент зведення і заявку на потрібні лабораторні матеріали. Тоді прилітав вертольот, і цей день вважався на острові святом.

Роботи не бракувало. Майклу вдалося вивести культуру бацил чуми, котра не боялася мінусових температур. Це вже був неабиякий успіх, коли згадати, що чума — хвороба тропіків.

Діючи на мікроорганізми температурою, тиском, вакуумом, радіацією або якимось штучним поживним середовищем, можна змінювати їх властивості на цілком протилежні. І навіть вирощувати штами бактерій, зовсім невідомих науці, з грізними або ж, навпаки, корисними властивостями.

Майкла і Мітчела насамперед цікавили “грізні”. Вдень вони майже не розлучалися-в масках, у спецхалатах до пізнього вечора чаклували в лабораторії, потім Майкл брався за книжку, а його помічник йшов на берег.

Спершу Майкл не розумів, чого Мітчел так довго там просиджує. Сам він лише раз обійшов острів, і йому стало страшно. Океан гнітив своєю величчю, океан нагадував про тлінність життя. Може, тільки його, Майкла?

Якось, уже в котрий раз побачивши на березі самотню у вечірніх сутінках постать Мітчела, він не втерпів, побрів і собі до нього.

— Гей, Робінзоне, не виглядай П’ятницю, сьогодні середа!

Та Мітчел, веселий, потовкущий Мітчел, на жарт не відгукнувся.

— Не знаю чому, але мені хочеться побачити вогні корабля, — тихо сказав він. — Ти не знаєш, чому мені так хочеться побачити вогні якогось корабля?

Майкл промовчав. Йому стало моторошно. Минуло ж всього-навсього півроку!

Вранці прибув вертольот. Він привіз продукти і нову партію пацюків. Вже перед самим відльотом пілот вийняв з-під стелажа невеличку шкатулку і передав Майклу.