Від думки про зброю Сороці трохи полегшало на серці, і він не так уже незадоволено зиркнув на Муху. Вони встигли випити з сотником ще по півсклянки, коли нарешті з’явився Юрко. Курінний вказав на депешу, що все ще лежала на столі поміж коропців і печені, сотник налив чарку й подав хлопцеві, але Юрко відмовився, — зрештою, Муха й не наполягав: усі знали, що Гімназист (а Юрко одержав це прізвисько саме тому, що закінчив гімназію) не вживає, міг випити лише трохи вина а де тепер вино, навіть у Львові не завжди можна дістати, не кажучи вже про богом забутий хутір.

Юрко чаклував над гріпсом недовго. Переписав олівцем на чистий клаптик паперу текст і подав курінному. Той відмахнувся.

— Читай, бо я без окулярів…

Юрко прочитав, стоячи:

— “Курінному Сороці. Наказуємо вам з десятьма стрільцями двадцятого серпня прибути до відомої вам явки в селі Квасові. Пересуватися, уникаючи сутичок. На явці чекати людей з нашого боку. Пароль “Сьогодні в лісі спекотно”. Відповідь: “Дяка богу, погода, здається, встановилася”. Надати цим людям всебічну допомогу, забезпечити охорону й прикрити. На час виконання завдання підлягатимете керівникові групи. За виконання наказу відповідаєте особисто. Головний”.

Сорока ледь ворухнувся в кріслі. Як добре, що він здалеку побачив зелений капелюх і встиг схопитися за поперек. Не вистачало йому лізти болотами до Квасова — як-не-як, а добра сотня верстов, та й ще підлягати невідомому агентові. Певно, важливі птахи тамті люди, якщо їх треба прикривати та охороняти. І нагорода, либонь, буде. Але біс із нею, з нагородою, всіх нагород не одержиш, а життя, як відомо, єдине.

Сорока мовив з гідністю:

— Шкода, я щиро жалкую, та що зробиш — хвороба не дає мені змоги особисто очолити операцію. Радикуліт клятий. А завдання почесне й важливе, я вважаю, що ви, друже сотнику, впораєтеся з ним.

— Я?.. — аж роззявив рота від несподіванки Муха. — Ви ж послали мене до Гадячого…