— Е-е, що Гадячий… — недбало відмахнувся Сорока. — Там будь-хто впорається. А тут завдання проводу, й мусимо послати кращих людей. Я б сказав, найкращих, і хто, крім вас, сотнику, може владнати цю справу? Підете ви з Юрком, ще десятеро, відберіть їх самі, сотнику, вам з ними йти, вам на них і спиратися.

Муха вже збагнув, яку свиню підклав йому курінний. Спробував заперечити:

— Але ж, прошу пана, я давно не бував у Квасові. У тамтих лісах. А щодня все міняється…

— Ліси, — безжурно засміявся Сорока, — ліси всюди однакові, друже, й лісові села схожі, а явка у Квасові надійна. Колишній мірошник з Жабйого, може, ви знали його? Петро Семенюк, хороша людина, в нього — як у Христа за пазухою.

— Гарна пазуха, знаю я Семенюка, — пробурмотів Муха. — В труні б його бачити, вашого мірошника, глитай клятий, зайвого кусня хліба не допросишся.

— На світанку завтра й виступайте, — наказав Сорока. — До двадцятого встигнете, друже сотнику, відберіть стрільців і відпочивайте, бо шлях не такий вже й легкий. — Курінний напрочуд легко підвівся, та, згадавши про радикуліт, схопився за поперек. — І де ж ваша дівка, дядьку Максиме? — гукнув. — Клята хвороба зовсім замучила мене. — Човгаючи підборами, попрямував до хати і, лише причинивши двері, випростався і злодійкувато роззирнувся. Справді, де ж та Зоня? Настрій у Сороки одразу поліпшився, пан курінний, здавалося, став навіть вищий.

Сотник Муха відкликав Юрка до обори. Уважно огледівся, та нікого поблизу не було, тільки дві вже видоєні корови ліниво жували накошену свіжу траву. Муха притягнув до себе Юрка, дихнув самогонним перегаром так, що юнака аж занудило, запитав:

— Ти про гріпс казав комусь?

— Що ви, друже сотнику, це ж зрозуміло — таємниця.

— І от що, Гімназисте, щоб твоя Катря…

Юрко перебив його рішуче:

— Мушу попрощатися.