— Я радий бачити вас, Ернесте, — сказав Гітлер, не відриваючись від картини. Нарешті зітхнув, відклав пензель і підвівся. — Подобається? — запитав.

— Дуже! — вихопилося в Кальтенбруннера зовсім щиро, і Гітлер засміявся весело.

— А мені не дуже.

— Ну, що ви, мій фюрере, я б із задоволенням повісив вашу картину в своїй вітальні. — От і видалася нагода й потішити самолюбство фюрера, й недвозначно попросити в нього картину.

— Вона ще не закінчена.

— Але ж колись буде…

— Сподіваюсь. Я надішлю її вам, Ернесте, якщо справді колись закінчу.

— Кращого подарунка в мене ніколи не буде.

— Я вірю вам, Ернесте. — Нараз Гітлер хитро посміхнувся, перевів погляд на акварель, довго вдивлявся в неї, нарешті знову зиркнув на обергрупенфюрера й додав: — Я вірю вам тому, що ви абсолютно не розумієтесь на живописі.

Гітлер узяв пензель, щось підправив на картині, відклав його, підвівся і поклав Кальтенбруннерові руку на плече.

— Давайте трохи походимо, Ернесте, — запропонував, — бо я засидівся, а лікарі рекомендують прогулянки.

Він відпустив Кальтенбруннера й рушив алеєю, тягнучи ліву ногу, шкандибав, заклавши руки за спину, й, здається, зовсім забув про шефа імперської безпеки. Але тільки видавалося, бо нараз зупинився і втупився в обергрупенфюрера цікавими очима.

— Доповідайте, Ернесте, — наказав. — Виявили нових учасників змови?

— Звичайно, мій фюрере.

— Хто?

— Дрібнота, не варта вашої уваги.

— У цій справі нема дрібниць.

— Я знаю, і в перші дні ми взяли всіх головних учасників заколоту.

— Боже мій: Штауффенберг! — вигукнув Гітлер. — Герой війни, якому я вірив, як самому собі! — Раптом обличчя його перекосилося і набрало якогось хижого вигляду. — Єдине, чого не можу пробачити, що його розстріляно…