— Мабуть, уже ніколи не можна буде їздити цим шляхом…

— Чому? — відповів жрець. — Але зараз, коли священні жуки перетяли нам дорогу, далі їхати нею не слід. Може статися нещастя…

— Воно вже й так сталося. Хіба ти не помітив, що царевич Рамзес розгнівався на міністра? А наш володар не з тих, що забувають…

— Не царевич на нашого пана, а наш пан на царевича й вичитав йому як годиться, — мовив Пентуер. — І добре зробив. Бо молодому царевичу вже здається, що він буде другим Менесом.

— А може, й Рамзесом Великим?.. — докинув ад’ютант.

— Рамзес Великий слухався богів, і за це в усіх храмах йому зроблено похвальні написи. А Менес, перший фараон Єгипту, ламав стародавні звичаї, і тільки завдяки батьківській поблажливості жерців його ім’я досі згадується… Хоч я не дав би жодного утна міді, що мумія фараона Менеса ще існує.

— Любий Пентуере, — сказав ад’ютант, — ти мудрець, тож, певне, розумієш, що нам однаково, чи маємо ми десять панів чи одинадцять…..

— Але народові не однаково, чи мусить він щороку добувати одну гору золота — для жерців, чи дві гори золота — для жерців і для фараона, — відповів Пентуер, блиснувши очима.

— Думки твої небезпечні, — шепнув ад’ютант.

— А скільки разів ти сам обурювався витратами фараона та номархів, — здивувався жрець.

— Тихше!.. Тихше!.. Ми ще поговоримо про це, але не зараз.

Незважаючи на глибокий пісок, метальні машини, до яких підпрягли по парі волів, швидше посувалися пустелею, ніж шляхом. Біля передньої машини йшов заклопотаний Євнана, якому не давала спокою думка: чому міністр усунув його від командування передовим загоном. Чи не хоче він дати йому якусь вищу посаду?

Сподіваючись на це нове підвищення, а може, щоб заглушити тривогу в серці, він схопив довгу жердину і там, де пісок був особливо глибокий, підпирав балісту або криком підохочував греків. Ті, проте, майже не звертали на нього уваги.