— Він хоче, щоб не засипали цього каналу, — обізвався Євнана.

Міністр знизав плечима й рушив до каналу, через який уже перекинули кладку. Селянин у розпачі обхопив його коліна.

— Заберіть його геть! — крикнув його достойність, відсахнувшись, мов від гадюки, що хоче вкусити.

Писар Пентуер одвернувся; його худе обличчя посіріло. А Євнана підскочив і схопив старого за шию, та не зміг відірвати його від ніг міністра і гукнув воїнів. Через хвилину його достойність уже був на тому боці каналу, а воїни майже на руках віднесли старого в кінець колони. Там йому дали з десяток стусанів, а нижчі офіцери, завжди озброєні палицями, додали до цього кілька десятків київ і кинули бідолаху біля входу в ущелину.

Побитий, закривавлений, а найбільше переляканий, бідар якусь мить посидів на піску, потім протер очі і раптом, зірвавшись на ноги, кинувся тікати до шляху, голосячи:

— Поглинь мене, земле! Хай буде проклятий день, коли я вперше побачив світло, і ніч, коли сказали: «Народилась людина». У шатах справедливості нема й клаптика для рабів. І навіть боги не зглянуться над бідними створіннями, що мають лише руки для праці, уста для плачу, а спину для побоїв… О смерте, спопели моє тіло, щоб і там, на полях Осіріса, я вдруге не народився рабом…

Розділ третій

Розгніваний царевич Рамзес вибирався на пагорок. За ним поспішав Тутмос. Перука в чепуруна зсунулась набік, штучна борідка відпала, і він ніс її в руках. Від утоми обличчя його було б зовсім бліде, якби не шар рум’ян.

Нарешті царевич зупинився на вершині пагорка. З ущелини до них долинали гомін воїнів і важке гуркотіння баліст. Перед ними простягався безкраїй простір землі Госен, що купалась у сонячнім промінні. Здавалося, то не земля, а золота хмара, на якій мрія намалювала краєвид фарбами з срібла, смарагдів, рубінів, перлів та топазів.