Він заломив руки й знову звернувся до Євнани:

— Вони мене не розуміють, ці заморські бородані, собачі виплодки, брати фінікійців і євреїв. Але ти, пане, вислухай мене… Цілих десять років, коли люди йшли на ярмарок, на танці або в храм, я потай пробирався до цієї похмурої ущелини. Я не ходив на могилу матері, бо весь час копав. Я забув про померлих, щоб своїм дітям і собі хоч на один день перед смертю здобути волю і землю…

Будьте моїми свідками, о боги, скільки разів заставала мене в цій ущелині ніч!.. Скільки разів я чув поблизу тужливе виття гієн і бачив зелені очі вовків! Я не тікав від них, бо куди б я, нещасний, утік, коли на кожній стежці чигав на мене жах, а в тім каналі воля тримала мене за ноги.

Якось з отої печери вийшов на мене лев, фараон усіх звірів. Мотика випала у мене з рук. Я впав перед ним на коліна і сказав такі слова: «Пане мій, невже ти зволиш мене з’їсти? Я ж бо тільки раб!» Хижий лев змилосердився наді мною, вовк не зайняв мене, навіть підступні кажани обминали мою бідну голову, а ти, єгиптянин…

Селянин замовк, побачивши почет і ноші міністра Гергора, що наближалися до нього. По опахалу догадався, що то був якийсь знатний вельможа, а по шкурі пантери — що жрець.

Він кинувся до нього, вкляк на коліна і схилив голову аж до піску.

— Чого ти хочеш, чоловіче? — спитав вельможа.

— «О світло сонця, вислухай мене! — вигукнув селянин. — Хай не буде сліз у твоїх покоях і нехай лихо обминає тебе! Хай не спіткає тебе невдача в ділах твоїх, і течія хай не знесе тебе, коли перепливатимеш на той берег Нілу…»

— Чого ти хочеш, питаю? — повторив міністр.

— «Добрий пане, — казав далі селянин, — проводирю без пихи, що зборюєш брехню й твориш правду… Батьку бідняка, муже вдови, заступнику сироти… Дозволь, щоб я міг проголошувати ім’я твоє як закон в країні. Зволь вислухати слова уст моїх. Зглянься і вчини по правді, найблагородніший із благородних…»