— Спасибі, — сказала Естер.

Вона взяла олівець і вивела на папці: «ФБ-86. 1949 р.».

Голуб провів дівчину до парадних дверей. Естер попрощалась і швидко попрямувала по втрамбованій садовій доріжці.

Естер охоче приходила до професора. Їй подобалось у нього. Іноді вони довго прогулювались по саду. Вчений захоплено показував їй своє маленьке царство. Він сам доглядав сад. Це було для нього приємним відпочинком. Сад був гарний, впорядкований. Незважаючи на осінню нору, густим, зеленим килимом стелилася трава. Тільки пожовкле і рудувате опале листя нагадувало про те, що літо скінчилось.

Не доходячи до повороту доріжки, Естер оглянулася, щоб, за звичкою, ще раз помахати на прощання професорові. Вона підняла руку, всміхнулась. Голуб стояв у дверях вілли. Він теж махнув Естерці рукою, дочекався, поки дівчина зникла за поворотом, і зайшов у будинок.

Естер швидко попрямувала до автобусної станції. Вона думала про Іштвана.

Тільки б усе обійшлося добре. Бідолаха! Він такий самотній. Живе на стипендію. Вона вірить йому. Правда, іноді він поводиться трохи дивно. Сторониться дівчат. Крім навчання, захоплюється тільки спортом, але й то не заради змагань чи спортивної слави. На змаганнях він так кинув на килим чемпіона університету Гевеші, наче це був лантух з картоплею. Хлопці кажуть, що з вільної боротьби Іштван міг би бути чемпіоном країни, але він і слухати не хоче про участь у великих змаганнях. Так, дивний хлопець.

Дівчина вирішила пройти до наступної зупинки… На розі, біля кондитерської, вона несподівано зустріла Іштвана. Обличчя хлопця було похмуре, стурбоване.

— Іштване! — схопила вона хлопця за руку. — Ну як?

— Виключили, — промовив Іштван глухим голосом і відвернувся.

— Це неможливо! — прошепотіла Естер, все ще міцно стискуючи руку Іштвана. — Що ж робити?.. — спитала після короткої паузи.