— Піду до Голуба, — зітхнув хлопець.

— Ходімо, Іштване, вип'ємо кави, — запропонувала Естер. — Все одно Голуб зараз вечеряє. Потім підемо до нього.

— В мене немає грошей, — відмовився Іштван.

— Нічого, у мене є. Ходім.

Вони зайшли в кафе. Естер замовила чорну каву.

— Естер, — озвався хлопець, — ми вже давно знайомі. Скажи, ти вважаєш мене негідником? Чи ворогом? — Він з надією дивився на дівчину, наче від її відповіді залежало його майбутнє.

— Ні. Я знаю тебе як чесну людину. Але ти зробив помилку, не написавши всього про свого батька.

— Повір, люба Естер, — перебив Іштван і глянув на неї своїми блакитними очима. — До 1946 року я нічого не знав про нього.

— А Каллош казав, ніби ти висловлювався проти радянської науки?

— Казав. Це ще більше ускладнило моє становище.

— Але ж це брехня! За що тільки сердиться на тебе цей Каллош?

— Не розумію, — розвів руками Іштван.

— Я говорила з Голубом, — сказала Естер. — Він обіцяв допомогти.

— Що ти йому сказала?

— Тільки те, що сьогодні дисциплінарна комісія розглядає твою справу.

— Я теж казав йому про це, — мовив Іштван.

— Ти знаєш, який він неуважний. Одразу ж забув. Він не розуміє, за що ти зненавидів свого батька. На його думку, батька не можна ненавидіти. Ми ще посперечалися з ним.

— Багато хто не може цього зрозуміти. А ти розумієш? — звернувся він до дівчини.

— Так, — твердо відповіла Естер.

Вони довго мовчали. Надворі вже вечоріло. Засвітились на стінах бра, і приємний присмерк оповив людей.

— Ходімо, — озвався через деякий час Іштван. — У тебе вистачить грошей, щоб розрахуватися? Бо коли пі, нам доведеться зостатися тут, — додав він з гіркою усмішкою.

— Стільки ще знайдеться, — всміхнулась хлопцеві Естер.

Вони розплатилися і повільно, немов двоє закоханих, пройшлися до вілли професора.