Олайош глянув у свій блокнот.

— У мене буде кілька запитань, — сказав він з усмішкою, підбадьорливо глянувши на юнака. — Скажіть, ви часто листувалися з батьком?

Доброзичливий тон Олайоша повернув Іштвану впевненість.

— Я не листувався з батьком, — одказав він. Його голос звучав уже сміливіше. Після короткої паузи юнак додав: — У 1946 році батько надіслав мені листа з Сан-Пауло. Благав помиритися, забути все, що було між нами, втекти до нього. Та я не відповів.

Іронічна посмішка на обличчі Каллоша змінилася злою гримасою. Це не випало з уваги Олайоша, та він, і взнаки не даючи, що помітив, продовжував розпитувати:

— Деякі моменти для мене не зовсім ясні. Скажіть, будь ласка, що було причиною вашої суперечки з батьком?

— Це довга історія, її не можна так просто розповісти.

— А ви розкажіть, — закликав його Олайош.

— Я вважаю, це зайве! — заперечив Каллош. — І так усе ясно. Ми даремно витрачаємо час. — Глянувши на Кульчарне, Каллош додав — Гадаю, ви теж такої думки. — Його погляд вимагав ствердної відповіді.

Кульчарне стрепенулась. Захопившись спогляданням мухи, що грілася на сонці, вона неуважно слухала розмову. Нервово ковтаючи слова, промимрила:

— Так, звичайно! Щодо мене, то…

Олайош з чемною усмішкою, але рішуче промовив:

— А мене, як представника міністерства, цікавлять навіть найдрібніші деталі справи. Зрештою, йдеться про одного з найкращих студентів університету, — звернувся до Каллоша. — Я мушу глибоко розібратись в усьому.

Каллош сердито стиснув губи, відкинувся на спинку стільця і ображено глянув на референта з міністерства.

«Ось які опортуністи засіли в міністерстві», — констатував він у думці.

— Будь ласка, відповідайте на моє запитання, товаришу Краснай, — попросив референт хлопця.