Але вже по обіді становище змінилось. Ми жили на Італійській алеї. Я стояв біля вікна і з відчаєм дивився на війська СС та загони нілашів, що сунули в місто. Батько стояв поруч і глузливо стежив за мною. Тоді ми посварилися. Надвечір я подзвонив одному з своїх однокласників. У них була за містом дача. Ми домовились, що врятуємо Майю. Він охоче віддав мені ключ від дачі, навіть узявся понести туди електричну плиту і продукти. Увечері я розмовляв з Майєю.

«Гаразд, — погодилась вона. — Я згодна, тільки разом з тобою».

Вирішили зустрітися наступного ранку.

Я побіг до двоюрідної сестри. Вона і Майя були однолітки. Я вкрав у неї документи. Про наслідки своїх вчинків не думав. Єдина думка володіла мною: врятувати Майю. Адже я кохав її.

Ніч я провів неспокійно. Ще вдосвіта побіг до Фабрі. Майже на кожному кроці перевіряли документи. Перед моїми очима стояло обличчя Майї. Мене переслідували кошмари, в голові плуталися думки. Біля одного з будинків стояв великий натовп. Під командуванням жандармського старшини шістнадцятирічні-сімнадцятирічні молодчики-нілаші виводили з будинку євреїв. Люди, що зібралися там, реагували на події по-різному. На обличчі одних помітне було співчуття, деякі злорадствували, інші стояли мовчки, вражено. Молодчики, розмахуючи автоматами, гнали перед собою нещасних людей, наче тварин. Я пробився вперед. З будинку волокли старезного дідуся з довгою, аж до грудей, сивою бородою. Його весь час підганяли штурханами. А він ледве переставляв ноги, спираючись на милиці. Попереду, злякано оглядаючись, ішла молода дівчина. Хлопчик з дівчачим обличчям — йому, певно, й п'ятнадцяти не було — підштовхував старого прикладом.

«Швидше, Мойсею, швидше», — горлав він, зловтішно регочучи.

Хтось із натовпу, спостерігаючи цю сцену, засміявся. Звідусюди чулися іронічні зауваження, хтось ще й заохочував конвоїрів.

«Ану, хлопці, примусьте їх рухатися швидше!»

«Та хіба так? Що ви, боїтесь?»