Надворі весна вповні. Куди не глянь — скрізь розвернулося,розпустилося, зацвіло пишним цвітом. Ясне сонце, тепле й приязне, ще невспіло наложити палючих слідів на землю: як на Великдень дівчина,красується вона в своїм розкішнім убранні... Поле — що безкрає море —скільки зглянеш — розіслало зелений килим, аж сміється в очах. Над нимсинім шатром розіп'ялось небо — ні плямочки, ні хмарочки, чисте,прозоре — погляд так і тоне... З неба, як розтоплене золото, ллється наземлю блискучий світ сонця; на ланах грає сонячна хвиля; під хвилеюспіє хліборобська доля... Легенький вітрець подихав з теплого краю,перебігав з нивки на нивку, живить, освіжав кожну билинку... І ведутьвони між собою тиху-таємну. розмову: чутно тільки шелест жита,травиці... А згори лине жайворонкова пісня: доноситься голос, яксрібний дзвіночок, — тремтить, переливається, застигав в повітрі...Перериває його перепелячий крик, зірвавшись угору; заглушає докучнесюрчання трав'яних коників, що як не розірвуться, — і все те зливаєтьсядокупи в якийсь чудний гомін, вривається в душу, розбуркує в нійдобрість, щирість, любов до всього... Гарно тобі, любо, весело! Насерці стихають негоди на думку не лізуть клопоти: добра надія обгортаєтебе добрими думками, бажаннями... Хочеться самому жити й любити;бажаєш кожному щастя. Недаром в таку годину — аби неділя або яке свято— хлібороби виходять на поле хліба обдивлятись!

Отакої саме пори, в неділю, після раннього обіднього часу, — тимшляхом, що, звившись гадюкою, пославсь од великого села Пісок аж дославного колись Ромодану, — йшов молодий чоловік. «Не багатого роду!» —казала проста свита, накинута наопашки, — «та чепурної вдачі», —одмовляла чиста, біла, на грудях вишивана сорочка, виглядаючи з-підсвити. Червоний з китицями пояс теліпався до колін, а висока сива шапка