Ішов справді парубок. На перший погляд — йому, може, літ до двадцяткадобиралося. Чорний шовковий пух тільки що висипався на верхній губі, деколись малося бути вусам; на мов стесаній борідці де-где поп'ялосьтонке, як павутиння, волоссячко. Ніс невеличкий, тонкий, трохизагострений; темні карі очі — теж гострі; лице довгообразе — козаче; нівисокого, ні низького зросту, — тільки плечі широкі, та груди високі...Оце й уся врода. Таких парубків часто й густо можна зустріти по нашиххуторах та селах. Одно тільки в цього неабияке — дуже палкий погляд,бистрий, як блискавка. Ним світилася якась незвичайна сміливість ідухова міць, разом з якоюсь хижою тугою...
Парубок плівся повагом, позакладавши руки назад себе; позирав навкругисвоїми блискучими очима; іноді зупинявся й довго розглядав зелененив'я. То знову йшов; то знов становився де-небудь на згірку — і зновоглядав поле. Ось перейшов і драний місточок посеред лук, на низині, убалці. Під ним ще не висохли весняні калюжі — аж зацвіли, позеленіли:кумкають в них жаби рано й вечір. От опинивсь на невеличкім горбу потой бік місточка; став, обернувся лицем до його;глянув на рудку;перевів погляд на крайне жито. «Оже, тут кращі хліба, ніж під селом, —подумав сам собі, —тут, мабуть, сильніший дощ пройшов...» Зновповернувся, — і рушив далі.
Спустившись в долину, повернув з курного шляху на обніжок — і пішовпоміж зеленими житами. Ось підійшов до однієї ниви, нахилився, вирвавпри самім корені пучок жита, глянув на його, далі глянув на ниву, — ілице засвітилось одрадою. «От де моя праця, — немов казали його очі, —не марно потрачена: вона зробила з мене чоловіка, хазяїна!..»Повертівши в руках вирване жито, він скинув очима на другий бік межі;знову глянув на свою ниву, наче рівняв дві ниви між собою, — і промовиввголос: «Бач... на нашому полі жито краще, ніж у дядька Кабанця: моєтаке густе та гонке, а в його — ледве од землі одлізло, — низеньке,