Швиденько зачинив загороду, пішов у хату. Повечеряли мовчки. Полягали спати.
— Чи ви, мамо, не знаєте: у москаля є дочка? — пита він трохи згодом.
— У якого москаля, сину?
— Що живе коло нашого поля хутором.
— Не знаю, моя дитино. Знаю, що була, — та, казали, либонь умерла. — А що там?
— Та я так питаю... нічого.
Розмова увірвалася. Мати заснула на полу. Син лежить на лаві. Сон нейде йому в голову. Душно йому, млосно, пече попід боками, а в віччю —вона та й вона. «Пропади ти, навіжена!» — шепче він. Перевернувся збоку на бік, натяг на голову ряднину, — не спиться, та й годі... «Ні,вже: не швидко ти діждеш, щоб я пішов на поле!»
II
ДВУЖОН
Літ за двадцять до кріпацької волі, з того самого Ромоданового шляху,яким ішов парубок, у село Піски вступав якийсь невідомий захожий. Видно— з далекої дороги. Сорочка на йому чорна; штани вибійчані, підсуканіаж до колін; за спиною вірьовкою навхрест перев'язана одежа; черезправе плече, на палиці перекинута торба — мабуть, з харчю, та парашкапових чобіт. На взір — чоловік середніх літ. Чорні, як гайворон, усипочинали вже по краях рудіти; борода стирчала чорна, остюкувата, давно,мабуть, не бачила скіска.
Ішов захожий тихо, нога за ногою, й роздивлявся на всі боки. Сказати б— з заробітків, коли б не така рання пора. А то тільки що веснанастала. Постікали води, зазеленіли трави, зацвіли садки, городи, сонцеще не пекло, як серед літа, а приязно сяло та гріло.
Дійшовши до одного двору, де серед нечистого городу влізла в землюстаренька хата, захожий став. .«Оце ж мов, бачся, й Окунева хата!» —каже він сам до себе. На той час з низеньких хатніх дверей вийшов