Оце так село! Зроду я таких сіл не бачив і не знав навіть, що такі села бувають. Хати круглі, бурі, без вікон, стирчать на палях, наче вартові вежі, а під ними чого тільки не накидано — горщики якісь величезні, корита, іржаві казани, дерев’яні граблі, лопати… Земля між хатами — глина, і настільки вона випалена і витоптана, що аж блищить. І всюди, куди не глянь, — сітки. Сухі. Що вони тут цими сітками ловлять — я не знаю: праворуч болото, ліворуч — болото, смердить, як на звалищі… Жахлива діра. Тисячу років вони тут гнили і, якби не герцог, гнили би ще тисячу років. Північ. Дикуняччя. І жителів, звісно, нікого не видно. Чи то дали драла, чи то забрали їх, чи то вони поховалися.

На майдані біля факторії диміла польова кухня, знята з коліс. Величезний дикобраз — ширший, ніж довший — у брудному білому фартуху поверх брудної сірої форми колотив щось у казані черпаком на довжелезній ручці. Як на мене, від цього казана в основному і смерділо по селі.

Ми підійшли, і Гепард, загаявшись, запитав, де командир. Ця тварюка навіть не обернулася — буркнула щось у своє вариво і тицьнула черпаком кудись уздовж вулиці. Піддав я йому носаком чобота попід крижі, він швиденько повернувся, побачив нашу форму і відразу став, як належить. Його морда виявилась до пари задниці, та ще й не голена цілий тиждень, у дикобраза.

— То де у вас тут командир? — знову питає Гепард, упершись тростиною йому в грубезну шию під подвійним підборіддям.

Дикобраз вилупив балухи, поплямкав губами і прохрипів:

— Винуватий, пане старший наставнику… Пан штаб-майор на позиціях… Будьте ласкаві, цією вулицею… прямісінько на околиці… Прийміть мої вибачення, пане старший наставнику…

Він ще щось там хрипів і булькав, а з-за рогу факторії виволоклися два нових дикобрази — ще страшніші за цього, зовсім уже опудала городні, без зброї, без головних уборів, — побачили нас і завмерли по стійці «струнко». Гепард лише поглянув на них, зітхнув і подався далі, постукуючи тростиною по халяві.