Нічого сказати, вчасно ми сюди встигли. Оці дикобрази, вони б нам тут навоювали! Тільки трьох я поки що бачив, але вже мене від них нудить, і вже мені зрозуміло, що така от, даруйте на слові, військова частина, з тилових вошей збита, та ще й нашвидкуруч, та ще й абияк, усі ці полкові пекарі, бригадні чоботарі, писарі, інтенданти, недоумки, грижоносці, сліпаки, орли поховальних команд — усе це ходяче добриво, сало багнетне. Імперські бронеходи пройшли би крізь них і навіть не помітили, що тут хтось є. Гуляючи.

Тут нас гукнули. Ліворуч, між двома хатами, був натягнутий маскувальний тент і висіла біло-зелена ганчірка на жердині. Медпункт. Ще два дикобрази поволі порпалися у зелених тюках з медикаментами, а на циновках, кинутих просто на землю, лежали поранені. Усього їх було троє; один, із забинтованою головою, підвівшись на лікті, дивився на нас. Коли ми обернулися, він знову гукнув:

— Пане наставнику! На хвилиночку, прошу вас!..

Ми підійшли. Гепард присів навпочіпки, а я залишився стояти за його спиною. На пораненому не було видно ніяких розпізнавальних знаків, він був у пошматованому обгорілому маскувальному комбінезоні, розстібнутому на голих волохатих грудях, але з його обличчя, з його шалених очей з обсмаленими віями я відразу зрозумів, що оцей-от — не дикобраз, шановні, ні, цей — зі справжніх. І справді.

— Бригад-єгер барон Треґґ, — відрекомендувався він. Ніби гусениці брязнули. — Командир окремого вісімнадцятого загону лісових єгерів.

— Старший наставник Діґґа, — сказав Гепард. — Слухаю тебе, хоробрий брате.

— Сигарету… — попросив барон якимось відразу притихлим голосом.

Поки Гепард діставав портсигар, він поквапливо вів далі:

— Попав під вогнемет, обсмалило, як свиню… Дякувати Богу, болото поруч, занурився по самісінькі брови… Але сигарети — на кашу… Дякую…