Ось цю останню думку я машинально додумав, уже лежачи на спині, а в сірому небі наді мною, як дивні птахи, летіло якесь палаюче клоччя. Ні пострілу, ні вибуху я не почув, а зараз і взагалі нічого не чув. Оглух. Не знаю, скільки часу збігло, а потім я сів.
Із джунглів по четверо в ряд виповзають бронеходи, плюють вогнем та розгортаються у бойове віяло, а за ними виповзає наступна четвірка. Село горить. Над окопами дим, ані душі не видно. Похідна кухня поруч із факторією перекинута, вариво з неї розлилося бурим місивом, парує. Ракетомет мій теж перекинутий, а таргани лежать у канаві купою один на другому. Одне слово, зайняв я зручну позицію, зміїне молоко!
Тут накрило нас другою чергою. Знесло мене в канаву, перекинуло через голову, повен рот глини, очі забило землею. Тільки на ноги підвівся — третя черга. І пішло, і пішло…
Ракетомет ми все-таки на колеса поставили, скотили у канаву, і один бронехід я спалив. Тарганів стало вже двоє, куди подівся третій — невідомо.
Потім — відразу, без переходу — я опинився на дорозі. Попереду ціла купа смугастиків — близько, зовсім близько, поруч. На їхніх клинках криваво виблискував вогонь. Над вухом у мене оглушливо торохкотів кулемет, у руці був ніж, а біля ніг моїх хтось смикався, піддаючи мені під коліна…
Потім я старанно, як на полігоні, наводив ракетомет у сталевий щит, який насувався на мене з диму. Мені навіть чулася команда інструктора: «По бронепіхоті… бронебійним…» І я ніяк не міг натиснути на спуск, бо в руці моїй знову був ніж…