Інший був добряк у білому халаті. Обличчя в нього було рум’яне, молоде, без жодної зморшки. Дивне якесь обличчя. Тобто не саме обличчя, а вираз. Як у святих на давніх іконах. Він дивився на Гаґа з-під світлого чуба, який звисав на чоло, й усміхався, наче іменинник. Дуже був чимось задоволений. Він і заговорив першим.

— Як ми почуваємося? — поцікавився він.

Гаґ уперся долонями в ліжко, зігнув ноги в колінах і легенько переніс зад до узголів’я.

— Нормально… — сказав він здивовано.

Нічого на ньому не було, навіть простирадла. Він поглянув на свої ноги, на знайомий шрам вище коліна, помацав груди і відразу ж відчув під пальцями те, чого раніше не було: два заглиблення під правим соском.

— Ого! — сказав він, не стримавшись.

— І ще одна в боці, — зауважив добряк. — Вище, вище…

Гаґ намацав шрам у правому боці. Потім він швидко оглянув голі руки.

— Стривайте… — пробурмотів він. — Я ж горів…

— Ще й як! — скрикнув рум’яний і руками показав — як. Виходило, що Гаґ горів, як бочка з бензином.

Сухорлявий у светрі мовчав, роздивляючись Гаґа, і було в його погляді щось таке, від чого Гаґ підтягнувся і промовив:

— Дякую вам, пане лікарю. Довго я був без пам’яті?

Рум’яний добряк чомусь перестав усміхатись.

— А що ти пам’ятаєш останнє? — запитав він майже улесливо.

Гаґ наморщився.

— Я підбив… Ні! Я горів. Вогнемет, напевно. І я побіг шукати воду… — Він замовчав і знов обмацав шрами на грудях. — Тієї ж миті мене, мабуть, і підстрелили… — сказав він невпевнено. — Потім… Він замовк і глянув на сухорлявого. — Ми їх затримали? Так?.. Де я? В якому шпиталі?