Однак сухорлявий не відповів, і знову заговорив добряк.

— Та як тобі сказати… — Мовби у скруті, він із силою погладив себе по круглих колінах. — А ти сам як думаєш?

— Винуватий… — сказав Гаґ і спустив ноги з ліжка. — Невже так багато часу минуло? Півроку? Чи рік… Скажіть мені прямо, — почав вимагати він.

— Та що там час… — сказав рум’яний. — Часу ж пройшло тільки п’ять діб.

— Скільки?

— П’ять діб, — повторив рум’яний. — Правильно? — запитав він, звертаючись до сухорлявого.

Той мовчки кивнув. Гаґ посміхнувся поблажливо.

— Ну гаразд, — сказав він. — Ну добре. Вам, лікарям, видніше. Зрештою, яка різниця… Я би тільки хотів знати становище на фронті і коли я зможу повернутись у стрій…

Сухорлявий мовчки пересовував соломинку з одного кутика рота до другого.

— Я ж можу сподіватися знову потрапити до своєї групи… у столичну школу.

— Навряд, — сказав рум’яний.

Гаґ тільки глянув на нього і знову став дивитися на сухорлявого.

— Та ж я — Бійцівський Кіт, — сказав він. — Третій курс… Маю подяки. Маю одну особисту подяку від його високості…

Рум’яний захитав головою.

— Це несуттєво, — сказав він. — Не в цьому справа.

— Як це — не в цьому справа? — сказав Гаґ. — Я — Бійцівський Кіт! Ви що, не знаєте? Ось! — Він підняв праву руку і показав — знову ж таки сухорлявому — татуювання під пахвою. — Якщо ви спробуєте запхати мене куди-небудь каптером, будете відповідати! Мені потискав руку його високість, особисто! Його високість подарував мені…

— Та ні, ми віримо, віримо, знаємо! — замахав на нього руками рум’яний, але Гаґ обірвав його:

— Пане лікарю, я розмовляю не з вами! Я звертаюся до пана офіцера!

Тут рум’яний чомусь фиркнув, затулив обличчя долонями і захихотів тонким огидним сміхом. Гаґ спантеличено дивився на нього, потім перевів погляд на сухорлявого. Той нарешті заговорив: