— Хіба… — почав він і замовк.

— Так?

— Перепрошую, Корнію… Я думав… Я думав… це все… Ну, оце все, за стіною…

— Ні, це не кіно, — з відтінком нетерпіння в голосі сказав Корній. — І не вольєр. Це все насправді, і так тут усюди. Хочеш погладити його? — запитав він раптом.

Гаґ весь напружився.

— Слухаюся, — сказав він осілим голосом.

— Та ні, як не хочеш — не треба. Просто ти маєш зрозуміти…

Корній раптом урвав себе. Гаґ підняв на нього очі. Корній дивився поверх його голови вглиб залу, де знов уже лунали голоси та сміх, і обличчя його несподівано й дивно змінилось. Новий вираз з’явився на ньому — суміш туги, болю і очікування. Гаґові вже доводилося бачити такі обличчя, та він не встиг згадати, де й коли. Він обернувся.

На тому боці залу під самою стіною стояла жінка. Гаґ навіть не встиг її як слід роздивитися — за мить вона щезла. Але вона була в червоному, мала вугільно-чорне волосся та яскраві, здається сині, очі на білому обличчі. Нерухомий язик червоного полум’я на кремовому фоні стіни. І відразу — нічого. А Корній сказав спокійно:

— Ну що ж, ходім…

Обличчя в нього було як і раніше, немов нічого й не сталося. Вони йшли вздовж прозорої стіни, а Корній казав:

— Зараз ми опинимось у зовсім іншому місці. Опинимося, розумієш? Не перелетимо, не переїдемо в інше місце, а просто опинимось там, май на увазі…

Позаду голосно зареготали на кілька голосів. Гаґ,спалахнувши, озирнувся. Ні, сміялися не з нього. На них взагалі ніхто не дивився.

— Заходь, — сказав Корній.

Це була кругла будка на зразок телефонної, тільки стінки вона мала не прозорі, а матові. До будки вели двері, і звідти тягло запахом, який буває після сильної грози. Гаґ несміливо ступив досередини, Корній втиснувся слідом, і дверний проріз зник.