Він зупинився перед прозорою стіною і поклав руку Гаґові на плече.

— Як тобі це подобається? — запитав він.

Величезні, в багато обхватів, зморшкуваті стовбури, клуби, хмари, цілі хмарища сліпучої, пронизливої зелені над ними, жовті рівні доріжки, а вздовж них — темно-зелений чагарник, непроникно густий, сяючий яскравими, неправдоподібно бузковими квітами, і раптом із плямистої від сонця тіні на піщану площадку виступив дивовижний, зовсім неможливий звір, що складався мовби тільки з ніг та шиї, зупинився, повернув маленьку голову і глянув на Гаґа величезними оксамитовими очима.

— Неймовірно… — прошепотів Гаґ. Голос у нього зірвався. — Чудово зроблено!

— Зеброжирафа, — незрозуміло і водночас ніби й зрозуміло пояснив Корній.

— Для людини небезпечний? — діловито поцікавився Гаґ.

— Я ж тобі вже казав: тут нема нічого ні небезпечного, ні загрозливого.

— Я розумію: тут — нема. А там?

Корній покусав губу.

— Тут — це і є там, — сказав він.

Але Гаґ уже не чув його. Він вражено дивився, як піщаною доріжкою мимо зеброжирафи, зовсім поруч із нею, йде чоловік. Він побачив, як зеброжираф схилив нескінченну шию, ніби пістрявий шлагбаум опустився, а чоловік, не спиняючись, потріпав тварину по чубку і пішов далі, повз споруду зі скрученого шпичастого металу, повз райдужне пір’я, що висіло просто в повітрі, піднявся кількома пласкими східцями та крізь прозору стінку увійшов у зал.

— Між іншим, це також інопланетянин, — сказав Корній упівголоса. — Його тут вилікували, і скоро він повернеться на свою планету.

Гаґ сухо глитнув, проводжаючи очима видужалого інопланетянина. Той мав дивні вуха. Себто, точно кажучи, вух майже не було, а голий череп неприємно вражав великою кількістю якихось гуль та вузлуватих гребінчастих виступів. Гаґ знову глитнув і поглянув на зеброжирафу.