Я наказав їм підвестися. Вони встали. Знехотя. Я наказав їм вишикуватись. Вишикувались, подітись нікуди. Білявий почав був щось белькотіти по-нашому — я ткнув його стволом між ребра, і він замовк. Так вони мені й пішли — один за другим, похнюпившись, заклавши руки за спину. Щурі. Та навіть запах від них якийсь щурячий… Двоє — кремезні чолов’яги, плечисті, а двоє, мабуть, з останнього набору, хирляві шмаркачі, трішки, може, старші за мене.

Я полонених ненавиджу. Що це, розумієш, за така слизота — пішов на війну, а потрапив у полон? Ні, я розумію, звичайно: що з них візьмеш, зі щуроїдів, а все-таки гидко, як собі хочете… Ну от, прошу: один шмаркач зігнувся вдвоє, і вивертає його. Вперед, вперед, з-зміїне молоко! Другий почав. Тьху! І як вони, ці пацюки, близьку смерть чують — ну як справжні щурі. І зараз вони ж ну на все готові — зрадити, продати, піти в рабство…

— Бігом марш! — гаркнув я по-їхньому.

Побігли. Повільно біжать, погано. Білявий цей накульгує. Важко поранений, значить, ногу в лазні підвернув. Нічого, дошкутильгаєш.

Добігли ми до того краю села, а там і вантажівки — хлопці побачили нас, закричали, засвистіли. Я вибрав калюжу побільше, поклав полонених мармизами в багнюку і підійшов до передньої вантажівки, де Кліщ. А Кліщ уже мені назустріч вистрибує — морда весела, вусики під носом сторчма, в зубах кістяний мундштук за модою старшого курсу.

— Ну, що скажеш, брате-смертнику? — каже він мені.

Я йому доповідаю: таке, мовляв, і таке, мовляв, становище, а полонених обов’язково спершу допитати. І вже від себе:

— Про мене не забудь, Кліще, — кажу. — Все-таки я їх сюди привів…

— Це ти про ошийник? — розгублено запитує він, а сам озирається.