Зрештою, з’ясувалось таке. Де ворог і скільки його, штаб-майорові невідомо; завданням своїм має штаб-майор утримати село до підходу підкріплень; бойова сила його складається зі ста шістнадцяти солдатів з вісьмома кулеметами і двома ракетометами; майже всі солдати — обмежено придатні, а після вчорашнього марш-кидка двадцять сім із них лежать ген у тих хатах — хто з мозолями, хто з грижею, хто з чим…

— Послухайте, — сказав раптом Гепард. — Що це у вас там коїться?

Штаб-майор урвав себе на середині фрази і глянув, куди показувала полірована тростина. Але ж і очиська все-таки в нашого Гепарда! Тільки зараз я помітив: у найбільшому колі біля одного з вогнищ серед сірих курток наших дикобразів огидно маячать смугасті комбінезони імперської бронепіхоти. Зміїне молоко! Раз, два, три… Чотири щуроїди біля нашого вогнища, і ці свині з ними мало не обіймаються. Курять. Та ще й гигочуть чогось…

— Це? — промовив штаб-майор і кролячими своїми очима поглянув на Гепарда. — Ви про полонених, пане старший наставнику?

Гепард не відповів. Штаб-дикобраз знову начепив пенсне і взявся пояснювати. Це, бачте, полонені, але до нас вони, бачте, жодного стосунку не мають. Захоплені у вчорашньому бою єгерями. Не маючи транспортних засобів, а також через брак особового складу для належної охорони…

— Гаґ, — промовив Гепард. — Відведи їх і здай Кліщеві. Тільки спершу нехай допитає…

Я клацнув затвором і пішов до багаття. Покурюють, тварюки, і хлищуть щось із кружок. Морди у всіх задоволені, лисніють. Це ж треба, яка мерзота… А цей, білявий, дикобраза по спині поплескує, а дикобраз, бовдур без мізків, скотина, радий-радесенький, ірже та головою крутить. П’яні вони, чи що?

Я підійшов до них упритул. Дикобрази помітили мене ще здалека, разом замовкли та почали тихенько розповзатися хто куди. А в деяких, напевно, ноги потерпли від страху: як сиділи, так і сидять, витріщивши очі, тільки пащеки пороззявляли. А смугасті — то ті аж сірими зробилися: знають нашу емблему щуроїди, чули!