По-іншому було з батьком. Він безперервно сумнівався в досконалості свого витвору і, коли Петкутину виповнився 21 рік, вирішив пересвідчитись, чи може той у всьому зрівнятися зі справжніми людьми. Він міркував так: живі його перевірили, тепер треба, щоб його перевірили і мертві. Бо тільки тоді, коли й мертві дозволять себе надурити і, глянувши на Петкутина, повірять, що перед ними — справжня людина з крові і плоті, яка спершу солить, а потім їсть, — тільки тоді можна буде вважати, що спроба вдалася. І, вирішивши так, Бранкович знайшов для Петкутина наречену.

Оскільки вельможі у Волощині завжди тримають біля себе одного тілоохоронця і одного хранителя душі, то й в Бранковича колись було так. Серед хранителів його душі був один цинцарин, який говорив, що все на світі — істина, і мав красуню-дочку. Дівчина взяла все краще від своєї матері, тому після народження дочки та назавжди стала потворною. Коли дівчинці сповнилось десять років, мати показала їй своїми гарними колись руками, як місять хліб, а батько підкликав її до себе, промовив, що майбутнє — то не вода, і віддав богу душу. 

Дівчина стояла над потоком і плакала за батьком так, що по її сльозах могли виповзти на обличчя мурахи. Тепер вона була сиротою, і Бранкович подбав, щоб вони з Петкутином зустрілися. Її звали Калина, її тінь пахла цинамоном, і Петкутин знав, що вона полюбить того, хто з'їсть у березні ягоди кизилу. Він дочекався березня, наївся ягід і покликав Калину пройтись над Дунаєм. На прощання вона зняла з руки перстень і кинула його у річку.

— Якщо з людиною діється щось хороше, — пояснила вона Петкутину, — треба завжди приправити це якоюсь дрібною неприємністю — щоб краще запам'ятати ту мить. Бо неприємне людина завжди пам'ятає довше, аніж приємне...

Одним словом, Петкутин сподобався їй, а вона — Петкутинові і радісне вінчання відбулося тієї ж осені. На весіллі свати попрощалися і перецілувалися між собою, бо знали, що не побачать одні одних багато місяців, а потім, обійнявшись, пішли пити ракію, щораз свіжішу.