Бранкович поселив Петкутина у своєму маєтку в Далі, в будинку, кімнати якого завжди були переповнені хортами, що загризали до смерті швидше, ніж виїдали свої миски. Один раз на місяць слуги вичісували гребенями килими і витрушували з них довгі пасма різнобарвної шерсті, схожі на псячі хвости. Кімнати, в яких жив Петкутин, з часом завжди набирали одних і тих самих барв, і за ними житло Петкутина можна було відразу пізнати серед тисячі інших. Сліди і плями, які він і його піт лишали за собою на скляних клямках, подушках, сидіннях і бильцях, на люльках, ножах і вушках горнят, переливалися райдугою тільки йому притаманних кольорів. Це було своєрідним портретом, іконою чи підписом. Часом Бранкович зустрічав Петкутина в дзеркалах того просторого дому, вмурованого у зелену тишу. Він учив його, як поєднати свою осінь, зиму, весну і літо з водою, землею, вогнем і вітром, що їх людина теж носить у своїй утробі. Величезна праця, яку належало зробити, тривала довго, думки Петкутина покрилися мозолями, м'язи пам'яті були напружені до краю, а Бранкович у цей час учив його читати лівим оком одну, а правим — другу сторінку книги, писати правою рукою по-сербськи, а лівою — по-турецьки. Потім приохотив його до книг, і Петкутин з успіхом почав знаходити в Піфагора сліди Біблії, а підпис свій ставив так швидко, як ловлять муху.

Одним словом, він зробився гарним і вченим хлопцем, і тільки часом можна було зауважити ледь помітні ознаки, що відрізняли його від інших. Так, наприклад, в понеділок увечері замість наступного дня він міг вийняти якийсь інший свій день з майбутнього і використати його зранку як вівторок. Коли ж надходила черга вийнятого дня, він ставив на його місце збережений вівторок — і рівновага таким чином відновлювалась. Зрозуміло, що від цього нитки, якими були зшиті його дні, не могли лягати гладко, в часі з'являлися тріщини, але Петкутина все це тільки розважало.