Наближався полудень. Шаста прокинувся від того, що відчув щось тепле і м’яке на своїй щоці. Він розплющив очі і побачив перед собою довгий конячий писок. Кінь носом делікатно намагався розбудити хлопця. Шаста пригадав, що було минулої ночі, сів і тут-таки застогнав від болю.

— Ой, Бругу, — хлипнув він, — я геть розбитий. Ціле тіло болить, я не годен поворухнутись.

— Доброго ранку, малий, — сказав Бругу. — Цього я й боявся. У тебе все ниє, так? То знай: це не тому, що ти забився, падаючи. Зрештою, упав ти разів десять, не більше, і то на м’яку травичку. Іго-го, та це забава і тільки! Ага, так: раз ти таки гепнувся просто на кущ дроку. Але м’язи у тебе болять від верхової їзди — на перших порах так буває. Гаразд, снідати будеш? Бо я вже поснідав.

— О-ох, дай мені спокій, — простогнав Шаста. — Кажу тобі, я не можу встати.

Але кінь, допомагаючи собі носом і копитом, таки змусив хлопця піднятися. Шаста встав і роззирнувся довкола. Ззаду він побачив невеликий гайок, а просто перед ним земля була всіяна якимись білими квітками. Вдалині виднілося море — инколи вітер навіть доносив шум хвиль. Шаста ніколи не бачив моря з такої висоти — у його очах з’явилося щире захоплення. Доки сягав зір, тягнулося морське узбережжя, білі хвилі розбивалися об скелі, а над ними літали мартини. Припікало сонце. Шаста вдихав на повні груди п’янке повітря і насолоджувався запахом трав і квітів. Річ у тім, що хатина, у якій він виріс, і всі речі, що у ній були, міцно пропахли рибою. Спершу хлопець не одразу усвідомив, чому йому так подобається тутешнє повітря, але далі зрозумів: у ньому не було запаху риби. Поринувши у мрії, Шаста на якийсь час навіть забув про свої синці та біль у м’язах. По якомусь часі хлопець обернувся до коня:

— Гей, Бругу, ти говорив про сніданок?

— Еге ж, — відповів Бругу. — Думаю, треба зазирнути у бесаги — там напевно щось знайдеться для тебе. Ось вони, висять на дереві. Ти залишив їх там уночі, чи, радше, на світанні.