Спершу вони рушили на Південь і дійшли до невеличкої річечки, яка несла свої води до моря. Тут він потупцював і залишив у прибережному намулі кілька глибоких чітких слідів, що вели на Південь. Та тільки-но мандрівці опинились на середині броду, кінь рвучко повернув проти течії і рушив по річищу догори. Вони вже були доволі далеко від хатини, але ще шмат дороги кінь пройшов по прибережній жорстві, аби не залишилось жодних слідів, і нарешті видобувся на північний берег. Пройшли ще трохи — і невдовзі усе, що досі знав Шаста, тобто хатина, самітнє дерево побіля неї, віслюча стаєнка й устя річки, розчинилось у сірій імлі теплої літньої ночі. Тепер шлях провадив їх угору і за якийсь час вони опинились на кряжі, який для Шасти завжди був межею знаного йому світу. Глянувши перед собою, хлопець побачив порослу травою безмежну широчінь — дику, безлюдну й вільну.

— О-го-го! — вихопилося У коня. — Який простір! Ось де можна розігнатись, о-ох!

— О-йой, не треба, — спохопився Шаста. — Ще ні! Я не вмію так… будь ласка, конику… не знаю, як тебе звати.

— Бругу-гугу-бругу-гугі-га, — відповів кінь.

— Я ніколи не зможу цього вимовити, — сказав Шаста. — Можна, я буду називати тебе Бругу?

— Гаразд… якщо инакше в тебе не виходить, то хай уже, — погодився кінь. — А як називаєшся ти?

— Мене звати Шаста.

— Гм, — хитнув головою кінь, — оце справді йменнячко — язика зламаєш. Добре, зараз розкажу тобі про галоп. Повір, галопом скакати набагато легше, ніж риссю (звісно, якщо ти уявляєш, що воно таке), бо не треба увесь час підніматися й опускатися у сідлі. Обхопи мене колінами за тулуб і дивися поміж мої вуха вперед. Униз не дивись. Якщо відчуєш, що готовий злетіти з сідла, стисни мене міцніше ногами, і випрям спину. Готовий? В ім'я Нарнії — вперед, на Північ!