— Звідки мені знати? Та на твоєму місці я б цим занадто не переймався. Спочатку нам треба добратися до тієї Нарнії. Ти знаєш дорогу?

— Мені відома дорога до Ташбану. Далі вже пустеля. Але не бійся, ми її подолаємо, адже увесь час за орієнтир нам будуть гори. Уявляєш? До Нарнії, на Північ! Нас ніщо не зупинить. Гм, коли чесно, я був би радий оминути Ташбан. Нам з тобою ліпше триматись подалі від міст.

— Хіба не можна його обійти?

— Можна, але тоді доведеться зробити чималий гак, а відтак ми опинимось у самому центрі країни, де на битих шляхах скрізь повно всякого люду. І звідтам я не знаю дороги. Ні, ліпше пробиратись по узбережжі. Тут, на цих пагорках, можна зустріти хіба овець, зайців та мартинів, ну і часом пастухів. Добре, пора рушати.

Шаста осідлав Бругу і з тяжкою бідою сів у сідло: м’язи у хлопця і далі немилосердно нили. Та кінь жалів малого і ціле пополудне їхав м’якою ступою. Уже сутеніло, коли мандрівники крутим путівцем спустились у долину. Там розташувалося невелике сільце. Шаста зліз із коня і пішов у село, аби купити хліба, цибулі та редиски. Кінь тим часом побіг кругом, полями, що потопали у сутінках, і зустрів хлопця на другому кінці села. І так вони чинили щодругий вечір.

Шаста почувався дедалі ліпше, бо м’язи у нього з кожним днем наливалися силою, тугішали, та й падав він уже не так часто. А проте й тепер Бругу буркотів, що Шаста тримається у сідлі неначе лантух борошна:

— Знаєш, друже, навіть якби нам нічого не загрожувало, мені все’дно було би соромно потикатися з тобою на широку дорогу.

Та попри нарікання, Бругу був терплячим учителем. Ніхто ж бо ліпше від коня не може навчити їздити верхи. Шаста уже вмів скакати риссю, трюхикати підтюпцем, стрибати через перепони і триматись у сідлі, навіть коли Бругу раптово зупинявся або шарпався убік, бо саме так, пояснював він хлопцеві, доводиться діяти у бою.