І Шаста просив його розповісти про битви та війни, у яких Бругу возив на собі тархана. Бругу ділився спогадами про небезпечні рейди, про те, як доводилося долати стрімкі річки, про відчайдушні атаки та люті побоїща, коли бойові коні бились незгірше від людей, бо це були несамовиті жеребці, яких навчено кусатись, хвицятись, зриватись дибки, коли це потрібно, щоб усім тілом навалитись на ворога, своєю вагою у сотні разів помноживши силу удару меча чи бойової сокири вершника. Проте Бругу не дуже хотілося розповідати про війни, хоч як Шаста його просив.

— Не питай, юначе, — відмовляв він бувало. — Це були війни Тісрока, а мене використовували у них як раба, як безсловесну тварину. Коли доведеться захищати Нарнію, коли я боротимусь як вільний кінь разом зі своїм народом — оце будуть історії, варті уваги. Нарнія, Північ! Іга-га-га! Бру-гу!

Шаста швидко зрозумів, що коли Бругу так говорить, треба готуватись до галопу.

Вони мандрували уже кілька тижнів. Позаду лишалися затоки, річки та селища — Шаста просто згубив їм лік. Й ось пізно увечері, добре виспавшись за цілий день, мандрівники знову рушили в дорогу. Пагорки залишились позаду і вони виїхали на розлогу рівнину. За якоїсь пів милі ліворуч чорнів ліс. Праворуч, теж десь на відстані пів милі, за піщаними дюнами ховалося море. Бругу й Шаста вже добру годину трусили по узбережжю, чергуючи рись із легким чвалом, коли кінь раптом став мов укопаний.

— Що там? — спитав Шаста.

— Чш-ш! — принишк Бругу. Він водив головою навсібіч і пряв вухами. — Ти нічого не чуєш? Послухай.

— Наче кінь… десь під лісом, недалеко від нас, — мовив Шаста, якусь хвилю пильно прислухаючись.

— Кінь, справді, — стишено мовив Бругу. — Мені це не подобається.

— Може, якийсь селянин вертає додому так пізно? — позіхаючи, проказав хлопець.