— Про що ж ішлося у тому листі? — поспитав Шаста.

— Не поспішай, юначе, — зупинив хлопця Бругу. — Тархіна обов’язково розкаже нам про той лист, коли настане час. Говори, Аравісо.

— Потім я покликала дівчину, що мала прислуговувати мені при здійсненні обрядів, і сказала їй, щоб наступного ранку збудила мене вдосвіта. Я трималася так, наче мені дуже весело, і запропонувала їй келих вина. Та я підмішала їй зілля, від якого людина спить цілу добу. Тільки-но челядь у батьковому домі поснула, я встала і вбрала на себе братові обладунки, які завжди зберігала у своїй спальні на пам’ять про нього. Гроші та кілька добірних діямантів я сховала у черес, а далі зібрала собі на дорогу харчі, осідлала Гвіну та о другій сторожі рушила в дорогу. Проте їхала я не до священного гаю, як думав мій батько, а на північний схід, до Ташбану.

Я була певна, що упродовж трьох днів батько не шукатиме мене, бо повірив моїм словам. На четвертий день ми прибули у велике місто Азим-Бальда. Місто це розкинулось на перехресті шляхів і з нього на прудких конях в усі кінці мчали посланці Тісрока (хай живе вічно!). До привілеїв великих тарханів належало те, що вони могли, у разі потреби, вдаватися до послуг гінців володаря. Отож я підійшла до чільника Азим-Бальдинської пошти і сказала: «О зверхнику над гінцями, ось тобі лист від мого дядька Агошти-тархана до Кідраша-тархана, правителя Калавару. Ось тобі п’ять кресцентів. Негайно відправ листа». І чільник гінців відповів: «Слухаю і скоряюсь».

Лист був написаний наче рукою Агошти.